Я працюю на радіо в жанрі арс-акустика – мистецтво звуку. Сприймаю Україну як акустичний феномен європейського значення. Вона звучить для мене різними голосами.
Усе почалося, коли мої батьки привезли мене із Забайкалля до Чернівців, тоді мені було п’ять років. У такому віці дитина не думає ні про мову, ні про національність. Натомість для неї абсолютно природно сприймати світ чуттєво, навіть по-дитячому еротично. Тож моє особисте дитяче відкриття після приїзду до Чернівців – це не українська мова чи «єврейське питання», а факт існування такої флори, як виноград.
Я був маленький, аби звертати увагу на національні питання, одначе вони мою родину не оминули. Мій тато був військовим журналістом, до війни – головним редактором молодіжної газети в Дніпропетровську, писав російською мовою. Після демобілізації батько не міг знайти роботу, тож ми поїхали до Києва, але залишалися там недовго. Саме починалася антиєврейська кампанія 1952 року – про це нас вчасно попередила татова товаришка з часів роботи в Дніпропетровську, відома журналістка Белла Ольховська. Подейкують, що вона була близькою приятелькою і коханкою Брежнєва. З Києва ми вирушили в провінцію. Обрали Чернівці, бо там жили родичі. У Чернівцях роботи теж не було. Тато надів усі свої ордени, пішов до «Радянської Буковини» та став погрожувати, що ночуватиме в редакції, якщо його не візьмуть на роботу. Усе вирішилося завдяки мамі. А було так: головний редактор «Радянської Буковини» порадив татові поїхати пошукати роботи в Путила – там був епіцентр сифілісу. У відповідь на цю ідею мама зробила вдома страйк татові, тато в редакції зробив страйк редактору, і тата таки взяли на роботу. Тож завдяки Чернівцям я вперше зрозумів, що мій тато вільно говорить і пише українською мовою.
У Чернівцях навколо мене звучали різні мови, які органічно між собою перепліталися. Почалося все зі спілкування з родичами-росіянами. Потім до нас приходили Борис Гончаренко, Федір Педченко, котрі згодом навіть стали письменниками. У нас удома вони співали українських пісень. З часом ми переїхали жити з околиці до центру, і вже там я проводив своє єврейське дитинство. Єврейські діти та всі їхні родини розмовляли на їдиші, ми вдома спілкувалися російською, гості співали українською. І це було абсолютно натурально. Я пам’ятаю, як торгувалися товсті єврейські дами з гуцульськими жінками й знаходили спільну мову. Для мене це була маленька симфонія в симфонії. Поліфонія Чернівців заклала основи моєї мовної акустики.
Згодом, уже під час навчання в університеті, я почав усвідомлювати мовну проблему як проблему. У нас було так: українська філологія, невелика група молдавської філології, російська філологія… Я навчався на англійській кафедрі, крім того, я вже почав писати вірші. Коли ти пишеш вірші, у тебе змінюється ставлення до мови. Ти розумієш, що це такий інструмент, твій музичний інструмент, і ти сам – музика. Тоді ж уперше до мене дійшли якісь чутки про молдавських націоналістів і про те, що когось там виключали, тобто було очевидно, що цей націоналізм мав стосунок до мови. Тобто мова сприймалася як політика. Потім заговорили про українських так званих націоналістів, мова знову постала в ролі політичного інструменту. І я, молодий поет, замислився.
Для мене мови – це скарб, і тому, коли ненавидять чи катують якусь мову, я сприймаю це як персональний біль. У Чернівцях мені стало ясно, що є такі режими й такі держави, які хочуть домінувати в усьому, які прагнуть володіти абсолютно всім. Вони хочуть, аби навіть мова їм підкорювалася, позаяк для них усе це – політика. Ці держави називаються авторитарними, чи тоталітарними.
У ті часи я вперше зіткнувся з «єврейським питанням». Коли 1965 року я вступив до університету, всі мої друзі поїхали до Сибіру, бо євреїв не допускали до університетського курсу. Вони були абсолютними вундеркіндами, всі стали докторами наук у 27 чи 28 років, а згодом переїхали до Ізраїлю чи Америки.
Переїхавши 1972 року до Києва, я вже мав відчуття, що володію багатим і багатомовним чернівецьким досвідом. Я вже знав, що мова – це не просто інструмент для ліричної поезії, а щось екзистенційне, смертельно чи життєво важливе.
Наприкінці літа того ж року Київ був заморожений страхом – саме пройшла нова хвиля репресій проти інтелектуалів. Арештовували останніх свідомих українців. Навколо панував страх, просто страх. Я пам’ятаю свій абсолютно безтактний жест, коли поет Мойсей Фішбейн привів мене до журналу «Всесвіт», де працював тоді перекладач з французької Михайло Москаленко. У розмові з ним я почав цитувати Надєжду Мандельштам, і Михайло у відповідь очі так угору підняв. Там, у редакції, все прослуховувалось, і тут я, такий неляканий ідіот із Чернівців, приїхав.
У тодішньому Києві я вперше зрозумів, на якому я боці барикад. Я усвідомив масштаби репресій і взагалі масштаби трагедії мови та культури. Я зрозумів, що українці були об’єктами репресій: у той час за аналогічні провини російських дисидентів і письменників ніхто не чіпав. В Україні всі репресії були спрямовані на культуру, яка артикулює націю. Світ тодішньої української культури перебував у таборах.
Сьогодні великі політологи часто кажуть, що Україна схожа на Польщу і що Україні треба на неї орієнтуватися. Це помилка. Польща – гомогенна держава з яскравою виразною національною ідентифікацією, навіть етнічною ідентифікацією. Україна – набагато багатша з погляду демографії. Тут треба думати про досвід Великої Британії чи США.
Великий потенціал України – її симфонічність. Україна розмовляє різними мовами – тут живуть і кримські татари, і німці, і євреї, і поляки. Це скарб. Це акустичний вселенський хор.
Перший урок багатоголосся мені дали Чернівці. Україна для мене – це великі Чернівці.