Теорія природного права мала важливий вплив на формування міжнародної правової системи. Уже з XIII століття вона починає закріплюватися в низці національних законодавств. Так, 1215 року в Англії була прийнята «Велика хартія вольностей» (Magna Charta Libertatum), яка захищала низку громадянських прав у разі їхнього порушення.
1525 року в Німеччині був прийнятий подібний документ – «Дванадцять статей» (Zwölf Artikel), який безпосередньо захищав права селян. Зокрема, Стаття № 11 із «Дванадцяти статей» говорить: «Ми ніколи не терпітимемо й не дозволимо, щоб проти Божої честі та правди у вдови та сиріт забирали їхній статок… І ті, котрі повинні були б захищати та оберігати нас, обдирали б і грабували нас, і якби в них було більше прав, вони забрали б і все інше. Цього Бог більше не терпітиме, це має бути усунуте цілком».
Далі, 1689 року в Англії був прийнятий «Білль про права», чи «Акт, який роз’яснює права та свободи підданого та встановлює спадкування корони» (Bill of Rights – «An Act Declaring the Rights and Liberties of the Subject and Settling the Succession of the Crown»), який згодом увійшов у британську конституцію в ролі однієї з основних її частин. Білль став одним із перших документів, які стверджували рівні права та свободи всіх громадян, зокрема – свободу подання петицій королю, свободу від штрафів та конфіскацій майна без рішення суду, свободу від жорстоких покарань та страт, свободу слова, свободу виборів у парламент.
Майже століттям пізніше (1776) американські колонії проголосили незалежність, заявивши в установчому документі: «Ми виходимо з тої очевидної істини, що всі люди створені рівними та наділені їхнім Творцем певними невід’ємними правами, до яких належать життя, свобода і потяг до щастя. Для забезпечення цих прав людьми встановлюються уряди, які беруть свої законні повноваження зі згоди тих, ким керують».
Далі в цьому документі, відомому як Декларація незалежності, говориться: «У разі, якщо яка-небудь форма уряду стає згубною для самої цієї мети, народ має право змінити чи скасувати її та оголосити новий уряд, побудований на таких принципах і формах організації влади, які, як йому уявляється, найкращим чином забезпечать людям безпеку та щастя… Коли ціла низка зловживань та насильств, незмінно підкорених одній меті, свідчить про підступний задум змусити народ змиритися з необмеженим деспотизмом, скинення такого уряду й створення нових гарантій безпеки в майбутньому стає правом і обов’язком народу».
Важливо зазначити, що, відповідно до теорії природного права, скинення уряду, який утискає невід’ємні права власних громадян, є не знищенням законного суспільного устрою, а відновленням його. Уряд, який узурпував повноту влади, перестає відповідати своєму призначенню, руйнує засади громадянського суспільства. Усунення такого уряду народом повертає суспільне правління до первісного Божого задуму.
Подібні ідеї простежуються й у французькій «Декларації прав людини та громадянина» (1789 р.): «Представники французького народу, створивши Національні збори й вважаючи, що невігластво, забуття прав людини чи зневажання ними є єдиною причиною суспільних лих та зіпсутості урядів, прийняли рішення викласти в урочистій Декларації природні, невід’ємні та священні права людини…
Національні збори визнають та проголошують перед лицем та під заступництвом Верховної Істоти наступні права людини та громадянина:
- Люди народжуються й залишаються вільними та рівними у правах.
- Мета будь-якого політичного союзу – охорона природних та невід’ємних прав людини.
Такими є свобода, власність, безпека й спротив пригнобленню».
А 1791 року Сполучені Штати Америки приймають перші десять поправок до Конституції, які також отримали назву «Білль про права».
Показово, що всі вказані законодавчі акти звертаються до уявлення про невід’ємні права людини, якими її наділив Творець. Наслідком розповсюдження теорії природного права та її закріплення в національних законодавствах стало не лише проголошення верховенства права вищою формою суспільного правління (яка отримала визначення «правове суспільство»), а й ціла низка видатних практичних результатів, найважливішим із яких справедливо вважається законодавча заборона работоргівлі та власне рабства в усіх розвинених країнах.