Після Другої світової війни з’явилося нагальне усвідомлення необхідності створення єдиної правової системи на міжнародному рівні. Робота в цьому напрямі йшла під егідою Організації Об’єднаних Націй за активної участі Елеонори Рузвельт, удови американського президента. Як наслідок цієї роботи на засіданні Генеральної асамблеї ООН 10 грудня 1948 р. була прийнята «Загальна декларація прав людини», яка, зокрема, говорить:
«Визнання гідності, яка притаманна всім членам людської родини, та їхніх рівних та невід’ємних прав є основою свободи, справедливості й загального миру… Створення такого світу, в якому люди матимуть свободу слова та переконань і будуть вільні від страху та нестатків, проголошується як високе прагнення людей… Необхідно, щоб права людини оберігалися владою закону з метою забезпечення того, щоб людина не мала потреби вдаватися, як до останнього засобу, до повстання проти тиранії та пригнічення».
Хоча наближене до американської Декларації незалежності формулювання, на якому наполягала місіс Рузвельт, «що всі люди створені рівними в правах», в остаточний документ не увійшло, він безумовно відображає принципи теорії природного права. Декларація визнає людство єдиною сім’єю, а всіх людей – володарями «рівних невід’ємних прав».
Головними проблемами «Загальної декларації прав людини» є її суто декларативний характер та невизначеність способів нагляду за її дотриманням. Серйозний прорив у цьому напрямі зробило прийняття 1950-го року «Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод», відповідно до якої вперше було встановлено механізм захисту декларованих прав і відповідний орган: Європейський суд із прав людини.
Нарешті, 1966 року Організація Об’єднаних Націй прийняла «Міжнародний пакт про громадянські та політичні права». Пакт базується на «Загальній декларації прав людини», включає «Каталог прав», є міжнародною угодою й має обов’язкову силу для всіх держав-членів. Функція нагляду за дотриманням пакту покладена на Комітет із прав людини при ООН.