У загальному значенні під поняттям «етика» мається на увазі сукупність уявлень про прийнятні спосіб життя, поведінку та вчинки. Термін цей походить від грецького слова, що означає «звичай, навичка, характер». Саме це слово вживає апостол, коли попереджає: «Не дайте себе звести, товариство лихе псує добрі звичаї» (1 Коринтян 15:33).
Перша систематична спроба розвинути це поняття походить від давньогрецького філософа Аристотеля (384-322 до Р. X.), який слідом за Платоном стверджував, що справжнього «політика» (тобто свідомого громадянина) повинні відрізняти «етос» (тобто характер), «логос» (знання) і «пафос» (пристрасть або цілеспрямованість, відсутність яких називається «апатія»). Саме Аристотель, наскільки нам це відомо, використовував термін «етика» для позначення особливої галузі філософії – скоріше практичної, ніж теоретичної. Характерною особливістю етики проголошувалося те, що вона, на відміну від інших філософських сфер, спрямована на здобуття не стільки мудрості, скільки щастя або «вищого блага». Шляхом же досягнення цього вищого блага проголошувалася доброчесна праця душі.
До речі: Афінська школа
Час від часу нам доведеться звертатись до тих чи інших ідей давньогрецьких філософів. Мабуть, найкращим наочним посібником із персоналій і напрямів античної філософії є видатна фреска Рафаеля «Афінська школа».
Центральне місце композиції цього групового портрета заслужено займають фігури двох стовпів еллінської думки – Платона й Аристотеля. Ідеаліст Платон вважав божественну засаду абсолютно трансцендентною, а матеріальний світ – лише її жалюгідною тінню.
Тому в Рафаеля, який живописав Платона в образі Леонардо да Вінчі, мислитель указує вгору, на небо. За уявленнями Аристотеля божественне невід’ємно присутнє в матеріальному. Він указує на землю. У руках філософа – «Етика», найвидатніша праця його життя.
Майже всі головні образи, змальовані художником, – чоловічі. Яскравим винятком є самотня фігура позаду групи на передньому плані ліворуч від центру, зодягнена в білі шати мучеництва. Це Гіпатія Александрійська – видатний філософ, математик, астроном і вчитель. Вона була безжально роздерта в 415 року натовпом християн із мовчазного схвалення єпископа Кирила, згодом канонізованого в когорті Отців Церкви. Трагедія Гіпатії, як і багато інших випадків беззаконь, що творяться Церквою від апостольських часів і до наших днів, демонструє важливу етичну істину: саме по собі знання того, як правильно чинити, не гарантує правильності вчинків. Етика вчить тому, як треба. Але те, що є в реальності, далеко не завжди відповідає тому, як має бути.
* * *
Близькими за значенням до поняття «етика» є запропоноване Цицероном (160-43 до Р. X.) поняття «мораль» (від латинської «міра») і російське «нравственность» («норов», тобто «вдача, характер»). У загальному випадку всі ці терміни використовуються як взаємозамінні.
Украй важливо при цьому розмежувати такі суміжні поняття, як «моральність» і «звичаї». У той час як мораль – етичне поняття, що співвідноситься з питанням «як правильно?», звичаї (традиція) – поняття соціо-культурне й відповідає на питання «як прийнято?». Підміна одного з цих понять іншим нерідко практикується для обґрунтування ідеї, що норми етики, мовляв, мають відносний характер. Наприклад, в одних культурах чоловік може мати лише одну дружину; в інших – стільки, «скільки здатен обійняти» (буквальне тлумачення цього твердження дозволяє мусульманам у деяких країнах мати до чотирьох дружин: мовляв, можна обійняти по дві кожною рукою); ще в інших – стільки, скільки він у змозі утримувати. На цій підставі робиться помилковий висновок, що мораль – поняття відносне й культурно обумовлене. Насправді ж ми маємо тут справу з різницею не в моралі, а в традиціях. Причому, в основі всіх цих різних звичаїв лежить той самий абсолютний принцип моральності – необхідність зберігати подружню вірність. Інакше б сама дискусія про те, скільки саме дружин може мати чоловік, не мала б сенсу.
До царини етики належать фундаментальні питання двох типів:
- Що праведно? (тобто що є благом, у чому полягають справжні цінності, які справжні чесноти, тощо),
та
- Як правильно? (тобто який наш моральний обов’язок, і якими, відповідно до нього, мають бути наші вчинки).
До сфери етики не належать питання типу «Що дозволено?» (цим займається юриспруденція); «Як годиться» або «Як прийнято?» (це сфера етикету); «Що відбувається?» (це питання – із царини соціології, культурології, психології тощо). У цьому зв’язку ми можемо розділити суспільні науки на дві основні категорії. Перша – це описові дисципліни. До них, власне, і належать соціологія, культурологія, психологія та інші науки, що вивчають те, як люди роблять, і чому вони роблять саме так. Інакше кажучи, описові дисципліни вивчають те, що є. З іншого боку, нормативні дисципліни, як-от юриспруденція або етикет вивчають те, як припустимо чинити – чи, точніше, як неприпустимо, тобто те, чого не повинно бути. Етика не відноситься ні до тієї, ні до іншої категорії. Етика – прескрипційна (наказова) дисципліна. Вона вчить тому, як слід чинити.
Зрозуміти це твердження допоможе наступна аналогія. Якщо уявити описові дисципліни як таку собі «топографічну карту» вчинків і взаємин, то нормативні дисципліни можна порівняти з «правилами дорожнього руху», що забезпечують безпеку руху позначеними на карті дорогами та забороняють «маневри» й «швидкісні режими», які становлять загрозу цій безпеці. Що ж до принципів етики, вони відіграють роль «GPS навігатора», завдяки якому ми знаємо правильний шлях. Те, що водій отримує від GPS навігатора ту чи іншу вказівку, зовсім не гарантує, що він цій указівці беззаперечно слідуватиме. Він сам вирішує, куди і як йому їхати. Він може виконати вказівку, може проігнорувати її, а може й учинити всупереч їй. Тому в світі, ураженому гріхом, учинки людей не завжди відповідають тому, як правильно було б учинити. Те, що є в реальності, далеко не завжди збігається з тим, як повинно бути, і тим, чого хотілося б. Апостол Павло нарікає з цього приводу: «Що я виконую, не розумію; я бо чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те я роблю. А коли роблю те, чого я не хочу, то згоджуюсь із Законом, що він добрий, а тому вже не я це виконую, але гріх, що живе в мені. Знаю бо, що не живе в мені, цебто в тілі моїм, добре; бо бажання лежить у мені, але щоб виконати добре, того не знаходжу. Бо не роблю я доброго, що хочу, але зле, чого не хочу, це чиню. Коли ж я роблю те, чого не хочу, то вже не я це виконую, але гріх, що живе в мені. Тож знаходжу закони, коли хочу робити добро, що зло лежить у мені. Бо маю задоволення в Законі Божому за внутрішнім чоловіком, та бачу інший закон у членах своїх, що воює проти закону мого розуму, і полонить мене законом гріховним, що знаходиться в членах моїх» (Римлян 7:15-23).
Таким чином, будь-яка збалансована етична система повинна брати до уваги два фактори. З одного боку – це трансцендентне, божественне походження етичних категорій і, з іншого боку – нездатність людини відповідати їм. Будь-яка система, що не враховує занепалого стану людства, приречена на відрив від реальності, а її послідовників неминуче спіткає розчарування. Але ті, хто відкидають божественний вимір в етиці, були б приречені зіткнутися з проблемою навіть в ідеальній ситуації. Адже існування не обумовлює повинності: якщо щось сталося, це не означає, що так і мало бути. І навіть якщо щось є загальноприйнятим, це не означає, що так правильно. Інакше ми були б змушені визнати етичними й багаття інквізиції, і печі Освенціма – те й інше відповідало законодавству, що діяло в той час і на тих територіях. Який критерій розрізнення між етичним «тим, що є» і неетичним «тим, що є»? Для атеїста, який за визначенням відкидає абсолютний характер морального закону, перехід від описових понять до прескрипційних категорій нездоланний.
З цією проблемою, між іншим, зіткнулися учасники Нюрнберзького процесу після закінчення Другої Світової війни. Судити нацистських злочинців, громадян Німеччини, за законами Англії, Америки, Франції чи Радянського Союзу було б некоректно. А німецьких законів вони не порушували. Зрештою учасники процесу були вимушені визнати існування певного загального «вищого морального закону», що має абсолютний характер, перевершує будь-які національні закони та є обов’язковим для виконання всіма людьми. Порушення цього вищого закону отримало назву «злочин проти людяності» (Verbrechengegen Menschlichkeit). Термін цей загальновідомий донині, хоча мало хто пам’ятає про його походження.