Протягом віків мислителі намагалися дати раціональне обґрунтування природному моральному закону. Так, Аристотель стверджував, що будь-яка річ має призначення, заради якого вона існує, і саме цьому призначенню вона зобов’язана своїми властивостями. Тому, оскільки людина має розум, її призначення – жити розумно, згідно з моральними веліннями свідомості.
Філософи-стоїки вважали, що взагалі все існуюче (як природа, так і суспільство) керується розумними законами гармонії та єдності. Частково ці закони відображені в нашій свідомості. А тому «природний закон» – це те, що розум наказує нам для досягнення гармонії суспільного життя.
Необхідно, проте, розуміти, що антична філософія в принципі була не здатна брати до уваги дуже важливий фактор – те, що людська природа зіпсована гріхом: «Бо всі згрішили, і позбавлені Божої слави» (Римлян 3:23). Гріхопадіння зруйнувало первісну богоподобу людини, і тому її совість і розум уже не можуть бути абсолютним та об’єктивним мірилом моралі. Більше того, відповідно до Писання, совість людини може бути споганеною (1 Коринтян 8:7, Тита 1:15) і навіть спаленою (1 Тимофія 4:2). Тому так звана «природна моральність», хоча і має певний ступінь достовірності, але має мінливий, відносний та вибірковий характер.
Інша проблема, пов’язана зі зведенням етики до «морального закону», полягає в тому, що, як було сказано раніше, існування не зумовлює повинності – приписи не випливають із описів. Як можна перейти від «того, що є», до «того, що повинно бути»? Яким чином факти («те, що є») стають для нас моральним обов’язком? Чому я маю підкорятися вимогам моралі? Чому я повинен прагнути блага? Ці питання невідворотно залишаються без відповіді.
Платон у діалозі «Держава» (360 р. до Р. X.) намагається подолати це утруднення, стверджуючи, що ті, хто знають благо, будуть любити його, відтак будуть прагнути його. Водночас він вважає, що моральна доброчесність є необхідною умовою для пізнання блага. Зрештою, для того щоб прагнути блага, варто знати, що є благо, а щоб знати, що є благо, треба, своєю чергою, бути доброчесним. Але навіть якщо не зважати на це замкнене коло в роздумах, проблема не зникає. Припустимо, Платон переконливо пояснив, чому ті, хто знає благо, можуть прагнути його – від любові до блага. Але питання залишається: чому ті, хто знає благо, повинні творити благо? Адже саме по собі знання ні до чого не зобов’язує.
Пізніше («Закони», 354 р. до Р. X.) Платон стверджує, що поняття «благо» є трансцендентним за самою своєю природою. Тому, робить він висновок, для атеїстів – тих, хто відкидає божественне походження етичних норм, поняття морального обов’язку не має сенсу, і вони не здатні бути хорошими громадянами. Справді, абсолютна та довершена Божа воля – єдине адекватне пояснення існування об’єктивного природного морального закону. «Природний закон» є надприродним за своєю сутністю.