Природний моральний закон не є законом природи
Наші уявлення про закони природи мають описовий характер. Вони вказують, що найбільш вірогідно має статися в заданих умовах. Моральний закон, однак, є прескрипційним (приписовим): він указує на те, що ми повинні робити.
Закони природи непорушні. Якщо наше розуміння якогось природного закону адекватне, усе буде відбуватися в цілковитій відповідності до нього. Ми не в змозі його порушити. Моральний закон, однак, порушується нами часто і, як правило, усвідомлено. І навіть коли в нас знаходяться виправдання для його порушення, сама необхідність шукати виправдання вказує на розуміння нами етичної проблеми, яка при цьому виникає.
Нарешті, порушення законів природи вказує або на недовершеність нашого їх розуміння, або на недостатню обізнаність, через яку ми не врахували якогось із додаткових чинників – чи то зміну умов, чи то якийсь зовнішній вплив. Порушення ж морального закону не ставить під сумнів наше розуміння закону, а свідчить про недовершеність нашої власної природи. Ця недовершеність може проявлятися як у небажанні дотримуватись вимог морального закону, так і в нездатності відповідати цим вимогам.
Людина не може бути джерелом абсолютного морального закону
По-перше, думки людей довільні та відносні. Погляди людей на мораль різняться, і часом суттєво. Без критерію, зовнішнього щодо людських переконань, неможливо надати перевагу будь-якому з них.
До того ж природа людини вражена гріхом, і людина часто нездатна відповідати навіть тим моральним критеріям, із якими сама ж погоджується. Апостол пише з цього приводу: «Бо ми знаємо, що Закон духовний, а я тілесний, проданий під гріх. Бо що я виконую, не розумію; я бо чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те я роблю. А коли роблю те, чого я не хочу, то згоджуюсь із Законом, що він добрий, а тому вже не я це виконую, але гріх, що живе в мені» (Римлян 7:14-17).
Моральний закон не є проекцією бажаного на дійсне
Вважати так, відповідаючи ідеям Зиґмунда Фройда, було б дуже наївно. Адже наші природні бажання, зазвичай, не лише не відповідають моральному закону, а й вочевидь суперечать йому. «Знаю бо, що не живе в мені, цебто в тілі моїм, добре; бо бажання лежить у мені, але щоб виконати добре, того не знаходжу. Бо не роблю я доброго, що хочу, але зле, чого не хочу, це чиню. Коли ж я роблю те, чого не хочу, то вже не я це виконую, але гріх, що живе в мені. Тож знаходжу закона, коли хочу робити добро, що зло лежить у мені. Бо маю задоволення в Законі Божому за внутрішнім чоловіком, та бачу інший закон у членах своїх, що воює проти закону мого розуму, і полонить мене законом гріховним, що знаходиться в членах моїх» (Римлян 7:18-21). Скоріше, відкидати існування моралі, як це робив Фройд, буде саме спробою видавати бажане за дійсне.
Моральний закон не може бути «стадним інстинктом»
Стадний інстинкт веде до збереження популяції, незалежно від того, якою кількістю індивідуальних особин доведеться при цьому пожертвувати. На жаль, в історії часто траплялося так, що цінність групи людей («людського стада») проголошувалася вищою за цінність кожної окремої особистості, з яких вона складалася. Роль такого «стада» в різні епохи могли виконувати раса, нація, клан, партія тощо. Але моральний закон свідчить про цінність кожної особистості.
Крім того, у динаміці стадного інстинкту завжди бере гору найбільш сильне спонукання. Наприклад, у разі явної небезпеки найприроднішим та панівним бажанням буде врятуватися самому. Але натомість людина допомагає іншій людині, часто – зовсім їй незнайомій. Якщо людина піддається страху та кидає іншу в небезпеці, вона згодом шукає собі виправдання, при цьому всередині душі визнає, що правильним було б за можливості захистити чуже життя в будь-якій ситуації будь-якою ціною.
Звичайно, удаючись до поняття «інстинкт», пояснити можна все, що завгодно. Але це лише доводить, що ним не можна пояснити взагалі нічого. Адже натуралістичного пояснення для самого цього поняття, власне, не існує. Як правильно зазначив Клайв Льюїс, «інстинкт – назва чогось нам невідомого; фраза «Птах знаходить шлях завдяки інстинкту» значить: «Ми не знаємо, як він знаходить дорогу» («Людина скасовується»),
Моральний закон не обмежується тим, що суспільство вважає правильним
Суспільство складається з людей – обмежених та недосконалих. Воно так само не має абсолюту у своїх засадах і не має права встановлювати етичні норми. Крім того, природний закон інколи наказує вчинити всупереч очікуванням суспільства. Саме етична правота часто наділяла авторитетом дисидентів у тоталітарних державах, дозволяючи протиставити моральну владу владі сили. І коли Ісус виганяв крамарів із Храму, ніхто не зупинив Його – ані левіти, ані храмова сторожа, ані самі крамарі та міняйли. Усі вони зазнали збитків від Його дій, але не наважилися опиратися, бо знали – Він мав рацію!
Так, ми вчимося нормам моральності в суспільства. Але й, скажімо, таблиці множення ми також учимося в суспільства. Однак це не значить, що суспільство їх створило. Як і таблиця множення, моральний закон відображає об’єктивні реалії цього світу, істинність яких від самого суспільства не залежить.
Напрошується висновок: для існування абсолютного морального закону необхідний абсолютний моральний Законодавець, який є Джерелом цього закону, і який очікує від нас його виконання. Ані людина, ані суспільство, ані все людство загалом не вправі довільно встановлювати етичні норми. Ніякі норми занепалого світу, навіть найкращі, не можуть відповідати абсолютам благої Божої волі. Тому християнська етика вища за суспільні норми.