«І поклав я на серце своє, щоб шукати й досліджувати мудрістю все, що робилось під небом. Це праця тяжка, яку дав Бог для людських синів, щоб мозолитись нею». Екклезіяст 1:13
Протягом віків мислителі, розглядаючи питання етики, приділяли головну увагу різним аспектам моралі. Залежно від того, які поняття той або інший підхід у першу чергу співвідносить із уявленнями про благо та ставить на верхівку всієї системи, ми можемо виділити кілька традиційних напрямів в етиці, розглянувши найсильніші та найслабші положення кожного з цих підходів.
5.1 Гедонізм
Гедонізм (грецькою hedone – «насолода»), мабуть, раніше за інші підходи розвинувся в цілісну етичну систему. Добро розуміється гедоністами як співвідношення максимуму задоволення та мінімуму болю. Таким чином, гедонізм представляє телеологічний (тобто орієнтований на досягнення мети) напрям в етиці. Найповнішу систему етичного гедонізму розробив давньогрецький філософ Епікур (341-270 до Р. X., в «Афінській школі» Рафаеля він зображений ліворуч у вигляді молодого чоловіка у вінку та блакитному хітоні, який читає книгу). Навіть в апостольські часи епікуреїзм ще зберігав істотний вплив у грецькій філософії (Дії 17:18).
Згідно з цим ученням, необхідною умовою для досягнення задоволення є помірність. Адже надмірність задоволення, зрештою, еквівалентна втраті задоволення. Те, що в помірній кількості приносить радість, у випадку надлишку стає тягарем. До того ж, задоволення може бути й удаваним, і примарним. Так, п’яниця може отримувати короткочасне задоволення від вживання алкоголю, але в перспективі це задоволення загрожує похміллям. Епікурейці закликали звертати основну увагу не стільки на кількість, скільки на якість задоволення. Найякіснішими задоволеннями проголошувалися здоров’я і хороші друзі.
Згідно з Епікуром, задоволення, зрештою – це відсутність болю в тілі та неспокою в душі. Шлях до його досягнення – звільнення від потреб та страхів. Таким чином, душевний спокій досягається достатком та безстрашністю. Достаток та безстрашність, своєю чергою, здобувається мудрістю: чим менше я бажаю – тим більше я задоволений; чим більше я задоволений – тим менше я бажаю. Найвищим досягненням вважався стан атараксії (незворушності).
У зв’язку з цим виокремлювалися три види задоволень. Природні необхідні задоволення – такі, відсутність яких викликає біль: їжа, тепло, відпочинок. Природні надмірні задоволення – ті, відсутність яких болю не викликає: смачна їжа, зручна постіль, секс тощо. Такі поняття, як багатство, влада, слава, відносилися до протиприродних надмірних задоволень. Найвищими задоволеннями Епікур вважав інтелектуальне життя та довголіття.
Світоглядом епікурейців був матеріалістичний монізм (грецькою monos – «один, єдиний») на основі атомічної теорії Демокріта. У ньому не розрізняється матеріальне та духовне, видиме та невидиме. Усе зводиться до єдиного начала чи субстанції – матерії. Невидиме – лише її більш тонкі види. Тому класичному епікуреїзму не властивий страх смерті. «Не треба боятися смерті, – проголошували послідовники цього вчення. – Смерть – лише кінець буття. Де є ми – там нема смерті. Де є смерть – там нас нема». Тобто, «Будем їсти та пити, бо ми взавтра вмрем!» (1 Коринтян 15:32). Відтак на практиці гедонізм як прагнення задоволень у житті часто переходив у парадоксальну крайність: у кризовій ситуації вищим його проявом було самогубство (див. Дії 16:27). Адже якщо страждання невідворотні, а задоволення – сумнівні, небуття має більш високий коефіцієнт співвідношення задоволення до болю.
Від початку найпоширенішим видом гедонізму був індивідуалістичний гедонізм, або егоїзм. Метою вважалося досягнення особистого блага, інші сприймалися як засіб для досягнення мети. Протягом розвитку соціальних етичних теорій сформувався такий підхід, як універсальний гедонізм, згідно з яким за рахунок прагнення кожного до власного блага досягається загальне благо.
Етика універсального гедонізму лягла в основу різних форм анархізму (грецькою an – «без» і arhe – «влада»), який передбачає природну самоорганізацію суспільства за відсутності влади як форми примусу. Князь Петро Олексійович Кропоткін (1842-1921), видатний теоретик анархізму, на противагу ідеям Чарльза Дарвіна про рушійну роль міжвидової боротьби за виживання в процесі біологічної еволюції, висунув теорію про рушійну роль взаємодопомоги в природі. Ідея самоорганізації популяцій на засадах міжвидової взаємодопомоги стає вихідним положенням його вчення про вільну форму організації суспільства, яке складається із самокерованих спільнот, що об’єднані в конфедеративний союз. Таким чином, соціологія анархізму передбачає етику універсального гедонізму як основу досягнення соціальної справедливості.
На практиці найпослідовнішим прихильником цього підходу був Нестор Іванович Махно (1888-1934), який небезпідставно вважав себе учнем князя Кропоткіна. Махно вірив, що звільнені від тягаря влади селяни самі природним шляхом будуть організовуватися в добровільні анархічні спільноти. Він вів безкомпромісну боротьбу з усякою владою. Причому, як часто буває при телеологічному (тобто орієнтованому на мету) підході, благородність заявленої цілі часто служила виправданням для методів та засобів її досягнення. Боротьба з організованим насильством із боку влади передбачала нічим не обмежене насильство з боку противників влади.
Головна проблема етики анархізму, як і будь-якої іншої форми універсального гедонізму, полягає в ігноруванні гріховної природи людини. За дотепним висловом Френка Бухмана (1878-1961), ресурсів світу достатньо для задоволення всіх потреб, але недостатньо для задоволення всіх вимог (в оригіналі – «жадібності»: “enough for everyone’s need, but not enough for everyone’s greed”). Яків, брат Господній, пише: «Звідки війни та свари між вами? Чи не звідси, від ваших пожадливостей [грецькою hedone], які в ваших членах воюють? Бажаєте ви та й не маєте, убиваєте й заздрите та досягнути не можете, сваритеся та воюєте та не маєте, бо не прохаєте, прохаєте та не одержуєте, бо прохаєте на зле, щоб ужити на розкоші [грецькою hedone] свої» (Якова 4:1-3).
Ідеї гедонізму зберігають свій вплив і сьогодні, причому як у світських, так і в християнських колах. «Християнський гедонізм» найбільш яскраво проявляється в проповіді Євангелія як засобу досягнення здоров’я, багатства, успіху тощо. Найбільш розповсюдженою формою світського гедонізму останніх десятиліть є фрейдизм, який відносить усі мотиви та прагнення людини до сексуальної сфери.
Найбільшою слабкістю гедонізму як цілісної етичної системи є необґрунтованість переходу від опису до припису, від факту до обов’язку. Справді, люди прагнуть щастя, так само як і задоволення, здоров’я, процвітання, успіху тощо. Але з цього факту зовсім не витікає, що це правильно і що так і має бути.
Сильною стороною гедонізму є вагома увага, яка приділяється в ньому особистій зумовленості сприйняття поняття «благо».