«Не перестаємо молитись за вас та просити, щоб для пізнання волі Його були ви наповнені всякою мудрістю й розумом духовним». Колосян 1:9
Отже, для прийняття відповідального морального рішення важливо знати – якою на це є воля Божа? Мабуть, усі, хто визнають існування Бога, вважають, що знати Його волю було б, принаймні, корисно – незалежно від того, планують вони її дотримуватися чи ні. Але цим згода між співрозмовниками найчастіше й вичерпується. Чи можемо ми пізнавати Божу волю, і, якщо можемо, то – як саме? Думки з цього приводу дуже різноманітні. Основним джерелом розбіжностей є відсутність визначеності в поняттях. Під тим самим словосполученням «пізнання Божої волі» люди мають на увазі різні аспекти цього пізнання, а саме пізнання її «абсолютної», «загальної» і «особистої» складових. Дотримуючись апостольських рекомендацій не робити нічого підступом (Филип’ян 2:3) та, за можливістю, думати не більше, як написано (1 Коринтян 4:6), спробуємо з’ясувати, що з цього приводу говорить Писання.
Із біблійних текстів випливає, що в першу чергу нам завжди слід брати до уваги так звану абсолютну волю Божу. Вона незмінна, безумовна й не прихована від нас. Світ був створений як втілення Божої слави, і ніщо не зможе перешкодити цьому задуму здійснитися. «Я живу, каже Господь, і схилиться кожне коліно передо Мною, і визнає Бога кожен язик!» (Римлян 14:11, пор. Ісая 45:23). Гріх буде знищений, і діти Божі перебуватимуть із Небесним Отцем у вічності.
Далі йдеться про загальну Божу волю – її складову, єдину для всіх людей: «Бог… хоче, щоб усі люди спаслися, і прийшли до пізнання правди» (1 Тимофія 2:3-4). Бог пропонує її людям як вибір, очікуючи, що вони зроблять цей вибір правильно й відповідально: «Життя та смерть дав я перед вами, благословення та прокляття. І ти вибери життя, щоб жив ти та насіння твоє, щоб любити Господа, Бога свого, щоб слухатися голосу Його та щоб линути до Нього» (Повторення Закону 30:19-20). Звичайно, Бог при цьому ясно повідомляє Свою волю людям. Він робить це як в імперативному (наприклад, Десять заповідей), так і в рекомендаційному (наприклад, Заповіді Блаженства) форматах.
Нарешті, ми можемо говорити про особисту волю Божу – це те, що стосується Божих очікувань від якоїсь конкретної людини в якійсь конкретній ситуації. Як мені вчинити в цьому випадку? Який зробити вибір? Яке прийняти рішення? Саме цей аспект Божої волі й хвилює нас найбільше. Саме його мають на увазі, коли кажуть, що чекають від Бога відповіді. Але саме можливість пізнання цього аспекту Божої волі найчастіше або піддається сумніву, або асоціюється з різноманітними рецептами та ритуалами, більш схожими на окультні практики, ніж на спілкування з Богом живим.
Важливо розуміти: якщо Бог щодо наших дій має певні очікування, не в Його інтересах приховувати їх від нас. Кожного разу в Біблії, маючи намір повідомити Своєму народові щось нове, не відкрите раніше, Бог явним способом указував на вираження Своєї волі через видимі знаки (як стовп хмар та стовп вогню, що супроводжували народ у пустелі – Вихід 13:21-22), через чудесні події (як у випадку з Гедеоном – Суддів 6:36-40).
Чудеса, які чинив Ісус під час Його земного служіння, теж не були ні спонтанними відгуками на потреби, ані безсистемними трюками на розвагу публіці. Усі вони служили здійсненням месіанських пророцтв і вказували на Вчителя як на Христа, який проголошує волю Божу. Недаремно, коли Іван Хреститель прислав учнів, вимагаючи від Ісуса відкрито засвідчити про Своє месіанство (Матвія 11:2-6), відповіддю Господа було зустрічне повеління піти й засвідчити Іванові про здійснення конкретних пророцтв (серед іншого – Ісая 33:5-6). Більше того, в оригінальному тексті Євангелія від Івана чудеса, які чинив Ісус, узагалі не називаються чудесами. Там, де в перекладі йдеться про чудо, євангеліст уживає слово «знак», бо всі вони – знаки месіанства Ісуса.
Аналогічним чином Бог підтверджував знаками й чудесами авторитет апостольської проповіді: «А ознаки апостола виявилися між вами в усякім терпінні, у знаменах і чудах та в силах» (2 Коринтян 12:12).
Бог постійно відкриває особливим чином Свою волю тим, хто ще не знає її. І коли наші вчинки не відповідають Божим очікуванням, відбувається це частіше не від того, що Його воля нам невідома, а тому що нас вона чимось не влаштовує, і гріх, що живе в нас, вимагає: «Нехай буде воля моя!» Отже, питання не в тому, яка Божа воля, а цілковито в іншому: що ми, маючи Святе Письмо як Старого, так і Нового Заповітів, ще не знаємо з Його волі? Чи нам хочеться, щоб відома нам воля Божа була іншою? Або – щоб була відкрита якось інакше, ефектніше? Проте те, чого хочеться нам – це наша воля. Мета ж чудес та знаків – указувати на Слово Боже, а не розважати людей.
Знати волю Божу – це практичне питання, а не теоретичне. Якщо Бог – наш Господь, ми повинні чинити Його волю. Дійсно, конче важливо знати – чого Бог хоче від мене особисто. Але знання цього недостатньо. Бог не зацікавлений у нашій безплідній обізнаності. Він очікує від нас послуху. Христос каже: «Коли хоче хто волю чинити Його, той довідається про науку, чи від Бога вона» (Івана 7:17). Прагнення творити волю Божу – ось невід’ємна умова її пізнання.
Яків, брат Господній, іронічно зазначає: «Чи віруєш ти, що Бог один? Добре робиш! Та й демони вірують, і тремтять» (Якова 2:19). Досвідченість демонів щодо існування Бога і знання того, Який Він є, примушує їх тремтіти! Але при цьому вони жодним чином не мають наміру чинити Його волю. «Чи хочеш ти знати, о марна людино, що віра без діл мертва?» – підбиває підсумок апостол (2:20). Недарма псалмоспівець вигукує: «Навчи мене волю чинити Твою, бо Ти Бог мій» (Псалми 142:10).
Протягом усього Свого земного служіння Ісус постійно являв приклад саме такого підходу: «Не шукаю волі Своєї, але волі Отця, що послав Мене» (Івана 5:30); «Не Моя, а Твоя нехай станеться воля!» (Луки 22:42). До цього ж закликав Він і Своїх учнів: «Коли молитеся, говоріть: … нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі» (Луки 11:2). Погоджується з Його словами й апостол: «Не стосуйтесь до віку цього, але перемініться відновою вашого розуму, щоб пізнати вам, що то є воля Божа, добро, приємність та досконалість» (Римлян 12:2). Таким чином, теоретичне питання «Чи можемо ми знати Божу волю?» виявляється безпосередньо пов’язаним із питанням практичним: чи хочемо ми виконувати Божу волю? Наскільки готові ми не лише слухати, а й слухатися?
Важливо при цьому пам’ятати, що навіть серед питань, пов’язаних із пізнанням особистої волі Божої, можна виділити ті, пряму відповідь на які можна знайти в Писанні. Наприклад, як будувати стосунки з батьками, коли ти вже дорослий – коли тобі вже не п’ять років, а, скажімо, п’ятнадцять? Біблія з цього приводу дає пряму й однозначну вказівку: «Шануй свого батька та матір свою». У ній нема ніяких вікових обмежень – у п’ять, п’ятнадцять чи п’ятдесят.
Або, скажімо, таке питання: чи варто розлучатися з невіруючим чоловіком, якщо він забороняє ходити до церкви? Знову ж таки, маємо апостольську настанову: «Коли який брат має дружину невіруючу, і згідна вона жити з ним, нехай він не лишає її. І жінка, як має чоловіка невіруючого, а той згоден жити з нею, нехай не лишає його. Чоловік бо невіруючий освячується в дружині, а дружина невіруюча освячується в чоловікові. А інакше нечисті були б ваші діти, тепер же святі. А як хоче невіруючий розлучитися, хай розлучиться, не неволиться брат чи сестра в такім разі, бо покликав нас Бог до миру. Звідки знаєш ти, дружино, чи не спасеш чоловіка? Або звідки знаєш, чоловіче, чи не спасеш дружини?» (1 Коринтян 7:12-16).
Водночас, є питання, на які в Писанні нема прямої відповіді, але можна знайти відповідь непряму. Наприклад – чи виходити християнці заміж за невіруючого? Однозначної вказівки на цей рахунок Біблія не дає. Але є текст, з якого можна вивести загальний принцип: «До чужого ярма не впрягайтесь з невірними; бо що спільного між праведністю та беззаконням, або яка спільність у світла з темрявою? Яка згода в Христа з белійяаром? Або яка частка вірного з невірним?» (2 Коринтян 6:14-16). Також існує старозаповітна аналогія: «І не споріднюйся з ними: дочки своєї не даси його синові, а його дочки не візьмеш для сина свого, бо він відверне сина твого від Мене, і вони служитимуть іншим богам, і запалиться Господній гнів на вас, і Він скоро тебе вигубить» (Повторення Закону 7:3-4). Нарешті, ми можемо розглянути це питання в світлі біблійного прецеденту: «І було в Соломона жінок-княгинь сім сотень, а наложниць три сотні. І жінки його прихилили його серце. І сталося на час Соломонової старости, жінки його прихилили його серце до інших богів; і серце його не було все з Господом, Богом, як серце його батька Давида» (1 Царів 11:3-4). Жоден із наведених текстів не дає безпосередньої відповіді на поставлене питання, проте в сукупності вони вказують на те, яка відповідь, скоріш за все, буде правильною.
Тим не менш, залишається широкий спектр питань стосовно особистої волі Божої, на які Святе Письмо не дає ні прямих, ані дотичних відповідей. Наприклад, – з ким саме одружитися? Або – до якого університету піти вчитися? Яку вибрати роботу? Де провести відпустку? Практично щодня нам доводиться приймати рішення, нехай незначні. Хотілося б знати, яка в цих випадках воля Божа. Адже слідування їй – то і є підстава для практичної християнської етики. Непослух же волі Божій Біблія, власне, і називає гріхом.
Ще Платон указував на зв’язок між гріхом та невіглаством. Але він вважав, що гріх є плід невігластва (див. пункт 5.6), і що поширення знань веде до розвитку моральності: знаєш добро – робиш добро. Біблія вчить навпаки: справжнє моральне знання випливає з послуху Божій волі:
«Не перестаємо молитись за вас та просити, щоб
- для пізнання волі Його були ви наповнені всякою мудрістю й розумом духовним,
- щоб ви поводилися належно щодо Господа в усякому догодженні,
- в усякому доброму ділі приносячи плід і
- зростаючи в пізнанні Бога» (Колосян 1:9-10)
Ті, хто не бажають коритися Божій волі, позбавлені можливості пізнавати Бога. Тобто послух веде до знання, непослух (гріх) – до невігластва. Тому для пізнання Божої волі в тому, що нам із якихось причин невідомо, необхідно спочатку виконувати те, що нам із Його волі вже відомо. Щоб знайти відповіді стосовно особистої волі Божої, необхідний, як мінімум, послух загальній Божій волі. З неї й варто почати.