Переслідування витримують лише справжні послідовники Христа. Формальні християни відпадають. Лише віддані віруючі залишаться вірними своєму Господеві навіть перед лицем смерті.
У розповідях про християнських мучеників більш за все вражає мужність, з якою вони зустрічали смерть. Вони сприймали переслідування як честь, а не як покарання. П’ятий розділ Дій апостолів ясно описує цей факт. Апостолів заарештували і кинули до в’язниці. Їхній злочин: проповідь Євангелії та зцілення недужих в ім’я Ісуса. Уночі ангел звільнив їх, заповідавши не переховуватися, але йти проповідувати далі Євангелію, що вони й зробили наступного ранку.
Потім другий арешт. На суді їх запитали, чому вони не розійшлися по домівках і не припинили проповідувати про Ісуса. «Бога належить слухатися більш, ніж людей!» – відповів Петро.
Ізраїлеві старшини недвозначно зрозуміли ці слова: пряма відмова коритися владі призначених релігійних наставників. Недивно, що останні розлютилися так, що прагнули вбити Ісусових учнів. Однак Бог використав Гамаліїла, щоб не допустити цього. Їх не вбили, а «лише» побили. Синедріон вони залишили з кривавими ранами на спинах від ударів палицею, але радіючи, що сподобилися прийняти зневагу за Ймення Господа Ісуса (Дії 5:41).
Ісусові учні знали, що таке гоніння. Знали вони й те, що переслідування мали стати частиною їхнього християнського життя. Їм були відомі біблійні принципи, бо Господь підготував їх до цього: «Раб не більший за пана свого. Як Мене переслідували, – то й вас переслідувати будуть…» (Ів. 15:20).
Ісусів друг автоматично стає ворогом світові.
«Коли б ви зі світу були, то своє світ любив би. А що ви не зі світу… тому світ вас ненавидить» (Ів. 15:19). У Христа немає винятків. Він ніде не говорив, що лише деяких християн переслідуватимуть, а інші житимуть спокійно.
Більше того, переслідування можуть початися під релігійними знаменами: «Вас виженуть із синагог. Прийде навіть година, коли кожен, хто вам смерть заподіє, то думатиме, ніби службу приносить він Богові!» (Ів. 16:2).
Смерть англіканського архієпископа
Останні години життя Джанані Лувума, англіканського архієпископа Уганди, – це зворушливий приклад мужності сучасного мученика.
Розлючений Іді Амін жорстоко вбив його пострілом у рот; проте навіть за кілька хвилин до смерті він піклувався про свою «отару».
Джеймс Кахіґіріза, голова Євангельської ради Уганди, був останнім віруючим, хто бачив Лувума живим. Кахіґірізу також заарештували в лютому 1977 року, певно, за дружбу з архієпископом.
На нього одягли наручники й зачинили в задушливій підвальній камері Управління Державного Бюро Розслідування в Накасеро, Кампала, де «ґестапо» Аміна розстріляло тисячі Угандійців, серед яких було багато християн.
Кахіґіріза так змальовував своє становище після арешту:
«Розмір камери – два з половиною на два з половиною метри. Десь о четвертій годині дня нам вперше дали поїсти. Розносячи їжу, охоронці тим часом впихали до камер ще деяких людей.
Я озирнувся, щоб подивитися, що то за люди, і, на превеликий подив, помітив серед них мого дорогого архієпископа Джанані Лувума. На ньому були темно-сірі штани й чорна сорочка, ніякого взуття, лише наручники. Він і досі перебував у стані шоку від того, що молодий охоронець у простому одязі сильно вдарив його по обличчю.
– Хто ти? – грубо запитав хлопець.
– Архієпископ Уганди, – відказав Джанані.
Тієї ж миті інший охоронець, на ім’я Кабуйє, вдарив його, на що Джанані сказав:
– Ви б’єте невинного, я нічого не скоїв. Але ви б’єте мене, бо у вас є влада. Побійтеся Бога, Який дав вам її.
Вони наказали йому сісти і принесли тарілку з їжею, проте він не міг їсти – йому зламали щелепу. Я так засмутився через таке ставлення до нього, що теж не міг їсти. Фактично, більшість ув’язнених відіслали їжу назад, хоча й помирали з голоду».
Старий Кахіґіріза попросив архієпископа помолитися.
«Він молився за всіх нас, і так зворушливо», – згадує цей віруючий з Уганди.
«Через кілька хвилин архієпископа викликали з камери. Йому наказали взутися, отож я припустив, що його збиралися звільнити.
Він повернувся до камери в одязі архієпископа, і коли я побачив його таким, моя віра справді зміцніла. Я відчував, що, коли йому доведеться помирати, він не помре як звичайна людина, – він загине як представник Ісуса Христа.
Незабаром з камери викликали Лувума і двох інших в’язнів: Ерінайо Орієма, Міністра земельних та водних ресурсів, та Чарльза Обот-Офумбі, Міністра внутрішніх справ.
Їх товариш по камері, Аполло Лавоко, який провів сто дев’яносто шість днів у підвалі сумнозвісної камери смертників у тюрмі Аміна Кампала, розповідає, що трапилося з архієпископом та двома міністрами після того, як вони залишили камеру.
– Нас шістьох, включаючи цих трьох, завели до кабінету голови Бюро, Фароук Мінава, де нас очікував Амін, – каже він. – Там нас жорстоко побили.
Лавока свідчить, що Амін наказав завести до кабінету Фароука тільки архієпископа та двох міністрів.
«Ми чули, як Амін звинувачував їх, говорячи: „Я знаю, що ви планували вбити мене й повалити моє правління”. Ми чули, як вони заперечували його слова. Потім їх били, здається, великими батогами. Через вісім-десять хвилин ми почули кілька пострілів. Нас швидко відвели до камери, попередивши, що, коли ми комусь повідомимо про те, що трапилося нагорі, з нас живцем знімуть шкіру».
Згодом, за словами Лавоко, прийшов ще один охоронець. Він сказав, що церковний «шейх» Уганди й обоє міністрів мертві, а завтра настане наша черга.
Мій колеґа, Ден Вудінґ, у своїй книзі «Винищення в Уганді», співавтором якої є Рей Барнетт, зібрав усю можливу інформацію про те, що сталося того нещасливого дня.
…Лувум сидів на дивані навпроти президента. Архієпископ анітрохи не засмутився, коли зустрівся з ним поглядом.
– Ти молився про мир в Уганді, – загорлав Амін. – Тобто щось мало статися. Ти знав, що в Уганді буде литися кров!
Лувум відказав спокійно:
– Я завжди молюся про мир в Уганді.
Зате архієпископ не міг погодитися з неправдивими свідченнями.
– Однак я не маю жодного відношення до зброї і ще раз підкреслюю: я не причетний до цього.
– Нас провели до твого будинку. Ти проповідував про те, що Бог має спасти народ Уганди від кровопролиття, – продовжував президент.
Під час допиту архієпископ відмовився підписати зізнання, і йому наказали лягти на підлогу. Двоє солдат підняли його сутану й почали бити батогами. Після побивання Лувум почав пошепки, ледве чутно, молитися. Для Аміна ця молитва була останньою краплею. Він просто вийшов із себе, розлютився, дико голосив, несамовито лаявся й вдарив архієпископа. Тоді він заревів, звертаючись до солдата з племені аголи (архієпископ належав до цього ж племені):
– Убий його! Убий його!
Солдат, тремтячи від страху, націлив рушницю: постріл прийшовся архієпископові в пах. Після чого Амін вихопив пістолет і вистрелив прямо в обличчя Лувума. Куля влучила в рота, коли він зігнувся від болю після першого пострілу. До кабінету увірвалися охоронці Аміна, націлюючи рушниці на Орієма та Обот-Офумбі. Шокований своїм раптовим вчинком, Амін швидко підійшов до телефону й сказав комусь на другому кінці дроту:
– Я розлютився й застрелив архієпископа. Зробіть що-небудь.
Мужність Джанані Лувума перед лицем смерті зміцнила віруючих Уганди.
Прибічники Аміна перевезли тіло п’ятдесятидвохрічного Джанані до його рідного села Маквіні, що являло собою купу вбогих хаток, вкритих травою, розкиданих серед посохлих рівнин савани з численними руслами висохлих річок. Мати, зустрівши солдата на порозі, сказала:
– Мій син був християнином. Його не можна ховати тут. Треба поховати на цвинтарі помісної церкви.
Солдати віднесли труну до прекрасної крихітної церкви на вершині пагорку для швидкого поховання. Літня британська місіонерка Мілдред Браун, яка перекладала тоді в тій місцевості Святе Письмо на мову племені аголи для Біблійного Товариства, згадує:
«Солдати почали копати могилу, але не встигли закінчити до настання темряви, оскільки земля була дуже твердою. Тому залишили труну з тілом у церкві на ніч, щоб закінчити роботу наступного дня.
Таким чином, затверділа земля дозволила сміливій групі віруючих із Маквіні востаннє глянути на свого архієпископа. Більшість із них були свідками того, як із звичайного християнина він виростав у зрілого видатного керівника.
Доки труна стояла в церкві, віруючі зняли кришку, щоб, по-перше, переконатися, що це їхній улюблений архієпископ, а по-друге, ніхто з них не вірив в історію про нещасний випадок.
Похорон відбувся наступного дня в селі, розташованому за сто десять кілометрів від північного центру Ґулу.
«Церква була переповнена, – згадує Ґідеон Обома, помічник єпископа в північній Уганді. – Люди не боялися і навіть проповідували солдатам. Вони переконували себе: „Якщо час помирати, то помремо й ми. А якщо час жити, то наші слова будуть сильним християнським свідченням”».
І вони свідчили. Протягом місяця група віруючих постійно пильнувала біля могили без надгробка, яку вони накрили травою.
Вони співали й дякували Богові за життя Джанані. І навіть спали просто неба. Щодня і щоночі вони знаходились біля могили, а місцеві християни приносили їм поїсти.
А в той час, як сміливі чоловіки та жінки ризикували своїм життям на згадку про улюбленого архієпископа, газета «Голос Уганди», яку контролював уряд, надрукувала вимогу оголосити президента Аміна імператором і сином Бога.