Ціль місії «Відкриті двері» полягає в наданні допомоги «переслідуваній церкві». Таке бачення отримав колись голландський юнак, відомий сьогодні як «брат Андрій». Коли Андрієві було двадцять п’ять, Бог закликав його допомагати переслідуваним церквам у комуністичних країнах. Хоч він і був молодий, та вже виявляв риси духовного керівника. У нього не було грошей, але була віра в Бога.
Не чекаючи на помічників та фінансову підтримку, він сам їздив по Східній Європі на маленькому «Фольксваґені». Спостерігаючи за цим, «здібні керівники» лише хитали головами:
– Тобі треба більше організованості й фінансової підтримки, – радили вони.
Та брат Андрій слухався Бога, і тому діяв самостійно.
– Ти живим не повернешся, – застерігали його деякі «мудреці».
– А мені й не треба, – відповідав він. – Господь ніколи не казав мені повертатися. Він казав мені тільки їхати.
У брата Андрія був девіз: «Якщо хочеш працювати для Бога – створи комітет; а якщо прагнеш працювати з Богом – тобі знадобиться лише молитовна група».
Ось тому він відвідав усіх своїх молитовних партнерів і попросив їх молитися за нього. І вони, поклавши руки, помолилися над ним і провели в дорогу. Він поїхав до Східної Європи без грошей і гарантованої фінансової підтримки, але зі всемогутнім Богом.
Сьогодні, сорок років по тому, він усе ще працює з Богом, і не лише в комуністичних країнах Східної Європи, а в усіх куточках світу, де християни страждають за віру.
«Наш недолік у тому, що надто часто ми згодні виконувати Божі накази за умови, що повернемося неушкодженими з небезпечних районів», – зауважує брат Андрій.
Так, це наш найбільший недолік на сьогодні, проте послух без бажання жертвувати не є послухом.
У Йоганнесбурзі, що в Південній Африці, розташований один із офісів нашої місії, через який ми надаємо посильну допомогу переслідуваним церквам Африки, й забезпечуємо їх Божим Словом. Практично щонеділі групи наших працівників вирушають до Мозамбіку, Зімбабве, Ефіопії та Анголи. У деякі з цих країн білі жителі Південної Африки не можуть отримати візи, тому кур’єрами працюють африканці. Вони перетинають кордони без особливих перешкод.
Якось один із наших білошкірих працівників місії в Південній Африці спробував отримати візу. Згодом отримав телексом відповідь від уряду Фрелімо в Мозамбіку. Послання було написане португальською. Він не знав португальської, отож вирішив, що це послання буде йому замість візи. Ми обговорили план його поїздки. Перед ним стояло особливе завдання в Мозамбіку, що складалося з кількох пунктів. З Йоганнесбурга він вирушив літаком у Мапуто, де показав митному офіцерові телекс.
Той глянув на нього здивовано.
– Де ваша віза?
– У вас у руках, – відповів білошкірий житель Південної Африки, вказуючи на телекс.
– Це не віза, – відповів офіцер. – У цьому телексі вам радять не приїжджати зараз, а спробувати отримати дозвіл пізніше.
Йому довелося повернутися до Йоганнесбурга, однак найближчий рейс був лише вранці. Представник уряду Фрелімо не хотів справити на гостя погане враження, тому вирішив відвезти південно-африканця до готелю в Мапуто, де він залишився на ніч.
– Усі витрати оплатить уряд Фрелімо, – запевнили його.
У Мапуто й назад для безкоштовного тимчасового перебування протягом доби нашого кур’єра відвезли на поліцейській машині. Йому пощастило, що під час добового «ув’язнення» йому дозволили вільно пересуватися столицею Мозамбіку. За цей короткий проміжок часу йому вдалося виконати всі пункти доручення. Коли я зустрічав його через день, він широко посміхався.
– Доручення виконано, – прозвітував він, – усе йшло за планом.
За планом… Коли Бог щось доручає, то відкриває двері – з візою чи без неї. Єдина умова – виявити готовність поїхати і, можливо, ніколи не повернутися.
Нещодавно один співробітник місії «Відкриті двері», сімдесятитрьохрічний чоловік, вирушив зі мною до Мозамбіку на прохання групи християн тієї країни. До кордону ми доїхали машиною, а кордон перетинали пішки.
Для двох білих людей, один з яких був служителем у Південній Африці, цей захід був ризикованим. Щоб перетнути кордон, необхідно було перейти через невеликий водний потік. Там не було прикордонних постів – принаймні ми їх не бачили. Однак подорож видалася важкою: вгору по схилу, вниз по схилу, глибше і глибше в Мозамбік. До того ж, небезпека посилювалася тим, що за день до нашого переходу в цьому регіоні вбили людину. Солдати Фрелімо патрулювали скрізь. За будь-яким кущем могла чекати несподіванка, але ми про це навіть не думали. Подумки ми линули до тих віруючих, які очікували нашого приїзду за наступним узгір’ям. Нарешті ми побачили селище, де на нас чекали. Щойно вони помітили нас здалеку, як почали махати руками, а тоді сердечно привітали нас.
Раптом до нас підійшов якийсь чоловік.
– Це представник уряду Фрелімо в нашому регіоні, – повідомив місцевий християнин.
Які наміри були в нього? Представник Фрелімо так здивувався, що білі люди перетнули пішки узгір’я, що не заарештував нас. Натомість, він подарував білому служителю з Південної Африки в’язку бананів! Обличчя християн сяяли радістю та щастям. Представник Фрелімо залишився і навіть був присутнім на нашому зібранні.
Християни поприходили звідусіль, щоб привітати нас. На честь гостей вони зарізали козла, щоб приготувати святкову вечерю. Усе пройшло пречудово.
Висновок такий: не обов’язково мати візу – необхідні бачення та віра, і звичайно ж, готовність бути спійманим.
– Отримання візи забирає надто багато часу, – пояснив служитель Південної Африки. – Моя віза – це слова з Євангелії від Матвія 28:19: «Тож ідіть..!»
А потім додав з посмішкою:
– Цій візі вже дві тисячі років, а вона й досі дійсна!
Так відповідають духовні керівники. Духовний служитель залишиться впевненим у часи переслідувань, бо на волі він був готовий постраждати за ім’я Ісуса.
«Але я ні про що не турбуюсь, і свого життя не вважаю для себе цінним, аби-но скінчити дорогу свою та служіння, яке я одержав від Господа Ісуса, – щоб засвідчити Євангелію благодаті Божої» (Дії 20:24).