«Обернувся Петро, та й ось бачить, що за ним слідкома йде той учень, якого любив Ісус, який на вечері до лоня Йому був схилився й спитав: Хто, Господи, видасть Тебе? Петро, як побачив того, говорить Ісусові: Господи, цей же що? Промовляє до нього Ісус: Якщо Я схотів, щоб він позостався, аж поки прийду, що до того тобі? Ти йди за Мною! І це слово рознеслось було між братами, що той учень не вмре. Проте Ісус не сказав йому, що не вмре, а: Якщо Я схотів, щоб він позостався, аж поки прийду, що до того тобі? Це той учень, що свідчить про це, що й оце написав. І знаємо ми, що правдиве свідоцтво його!
Багато є й іншого, що Ісус учинив. Але думаю, що коли б написати про все те зокрема про кожне, то й сам світ не вмістив би написаних книг! Амінь.»
Репетиція вжахнула акторів. Костюми нікуди не годилися. Декорації не підійшли. Режисер, схоже, не мав уявлення про те, як будується мізансцена. Навіть в опері, де головне – музика, актори повинні щось робити, а не стояти стовпом, роззявляючи роти.
Але найгірше виявився невдалий розподіл ролей. Соліст ніяк не могла співати головну партію. Ні, сама по собі вона була хорошим професіоналом, але цей персонаж, увесь сюжет, були абсолютно їй чужі, вона не уживалася в роль. Краще б їй грати когось з другорядних персонажів, близького їй за темпераментом.
У завершальній частині Євангелія від Івана два головні актори отримують абсолютно різні ролі. Більшу частину оповідання Петро і улюблений учень залишалися на сцені. Ми бачили їх під час Таємної вечері в розділі 13, під час арешту і суду в розділі 18, при першій звістці про воскресіння в розділах 20 і 21. Але тепер їх шляхи розійдуться, і обом велено не озиратися через плече і не намагатися зрозуміти, чому інший так сильно відрізняється від нього.
Звичайно, Петро не міг не поставити своє запитання. Він і Іван (якщо улюблений учень – Іван) стільки пережили разом. Тепер Ісус велів Петру йти за Ним, стати пастирем, прославити Бога своєю мученицькою смертю (вірші 18-19). Абсолютно природно запитати Ісуса, розділить з ним і цю долю Іван?
Але доведеться їм обом засвоїти на майбутнє, що Бог не помиляється при наборі Своєї трупи. Звичайно, іноді нам здається, що Він все-таки помилився. Іноді вірні християни поглядають один на одного з нерозумінням, а то і із заздрістю, і мріють помінятися місцями. Але в наш християнський послух, у прийняття покладеного на нас доручення як знака прощення (вірші 15-17) входить і готовність йти за Ісусом туди, куди Він веде нас, не запитуючи, чи поведе Він туди ж і когось іншого.
Мабуть, що саме особлива доля Івана спонукала його додати до свого Євангелія розділ 21. Щоб дістатися до суті, йому довелося розповісти увесь сюжет з рибним ловом і сніданком на березі, передати розмову між Петром і Ісусом, інакше вірш 22 позбувся б сенсу.
Так що ж сталося? Можливо, автор Євангелія наближався до смертної години і розумів, що в Ісусових словах не було анінайменшого натяку на те, що улюблений учень не помре, як померли всі апостоли. Але в ранній церкві промайнув слух, що виник з неправильного розуміння цих Ісусових слів, що Іван, єдиний з усіх апостолів, житиме, поки Господь не повернеться. Більше ніде в книзі про нове пришестя Господнє мови немає, але за цим віршем ми бачимо, що пришестя очікувалося як щось саме собою зрозуміле.
Отже, ми маємо право припустити, що старіючий апостол або хтось інший під його диктування, з його слів, написав розділ 21 і додав його до раніше закінченої книги. Вірш 24 виглядає як примітка, написана чужою рукою – або переписувача, або друга, який бажав підтвердити, що улюблений учень і є автор цієї книги і на його свідоцтво можна покластися.
Після смерті Івана нова версія його Євангелія поширювалася серед християн, щоб показати їм: смерть цього учня зовсім не суперечила задумам Ісуса.
Нічого конкретного про долю Івана Ісус ніколи не говорив. Він хотів сказати і сказав одне: що б не сталося з Іваном, до Петра це відношення не має. Припустимо, я покликав дівчинку: «Приходь, допоможи мені в саду». Дівчинка зволікає, озирається на свого брата: «А він що робитиме?» А я відповім: «Допустимо, я попрошу його злітати на Місяць, тобі яке діло?» Це ж не означає, що я насправді пошлю її брата на Місяць. Ісус не говорив, що Іван житиме до Його повернення. Він сказав просто і ясно: Петра це не стосується.
Іван або його відданий друг, що написав розділ 21 після його смерті, знає, що книга вже завершена віршами 20:30-31, але вимушений зробити нову кінцівку – слід зізнатися, анітрохи не гіршу за першу. Він починає зі схожої формули: Ісус робив це і ще багато інших речей. (Не слід забувати, що, подібно до всякого письменника, наш автор не лише продумував порядок викладу, але так само відбирав матеріал. Ніхто не в змозі записати усе, що міг би сказати, кожну подробицю про цю людину або це питання.) Але цього разу автор пояснює не причини, за якими він написав те, що написане, а намагається показати, що б сталося, якби він спробував написати щось ще. «Сам світ не вмістив би написаних книг».
Що ж, у наш час з’явилися бібліотеки побільше за древні, а в Інтернеті може накопичитися куди більше інформації, ніж міг би уявити собі автор I ст. Не в цьому річ. Навіть якщо б технічно було можливо записати кожну справу і слово Ісуса і якби число таких книг, хоча і дуже велике, виявилося б у результаті кінцевим, думка автора все-таки вірна: світ не міг би їх вмістити. Ці книги вибухонебезпечні, намагатися написати їх – все одно що грати чудову симфонію на не налаштованому піаніно, все одно що подавати гурманську страву в придорожньому барі, все одно що намагатися втиснути дихання Бога в груди звичайної людини. Світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його. Світ його не вмістить.
Слово сталося тілом, і всі книги у світі не можуть віддати йому належну честь. Тільки тіло може віддати честь Слову і Його сенсу: ваше тіло, моє тіло. Книги щось несуть світу, але цього недостатньо; наше життя у світлі і силі духу може дати світу значно більше. Учні Ісуса послані в «світ» і в нинішньому поколінні, як у I ст. Рятівна любов Божа як і раніше спрямована на світ, за який помер Ісус (3:16). Він був посланий Отцем у світ, а тепер посилає нас. Яку б роль Він не відвів нам, ми повинні виконувати її, пам’ятаючи Його слова (16:33): «Страждання зазнаєте в світі, але будьте відважні: Я світ переміг!»
КІНЕЦЬ