Раніше ми вже зробили висновок, що як віруючі, так і натуралісти спираються у своїх переконаннях на певні абсолюти. Однак переконані раціоналісти категорично відмовляються приймати щось як вихідне, апріорне. Вони стверджують, що немає нічого, що не піддавалося б раціональному аналізу. Однак, висловлюючи таку точку зору, вони в такий спосіб визнають, що на висновки людського розуму можна покладатися. Розмірковуючи, ми виходимо з того, що наше мислення заслуговує на довіру. Ми піддаємо речі сумніву, аргументуємо, пояснюємо, доказуємо, вдаючись до розуму, і не вважаємо потрібним брати під сумнів, аргументувати, пояснювати й доказувати саму здатність міркувати. Для нас вона – щось саме собою зрозуміле.
Більшість із нас просто не замислюється про таку свою здатність. Наші думки уявляються нам цілком раціональними й такими, що відповідають навколишній реальності. Висновки математики, що вимагають абстрактного розмірковування, перевіряються практичним досвідом. Упевненість у тому, що два плюс два дорівнює чотири, ґрунтується не лише на розумових зусиллях. Очевидне можна підтвердити експериментально. Покладемо на стіл два яблука й порахуємо їх. Потім додамо ще два й порахуємо ще раз. У такий спосіб ми переконуємося в правильності наших абстрактних міркувань: як ми й припускали, у сумі виходить чотири. Передбачається, що міркування не суперечать реальності.
Отже, чи можемо ми бути впевнені в об’єктивності й раціональності нашого мислення й сприйманої почуттями реальності? Чи справді яблука реальні і математика не витівка нашого розуму? Божевільний переконаний у раціональності свого мислення й знаходить підтвердження її в зовнішній реальності. Людина, що вважає себе Наполеоном, бачить незаперечні докази своєї правоти у всьому, що відбувається навколо неї. Ви заговорите з нею про погоду, а вона запідозрить у вас підісланого фельдмаршалом Веллінгтоном шпигуна, який намагається вивідати, чи не планується наступ за погожої днини. Божевільний тлумачить реальність через фільтр своєї омани. Він бачить світ через лінзу свого перекрученого мислення й не знає, що картина, яка йому бачиться, далека від дійсності.
У мисленні цілком нормальних людей теж можливі перекручування, що є наслідком зовнішнього впливу – одномоментного або постійного. Я пам’ятаю випадок такого тимчасового впливу. Чоловік був переконаний, що творчі й непересічні ідеї приходять до нього щоразу, коли його присипляють анестезією в стоматологічному кріслі. Він дуже засмучувався, що, коли знову повертався до свідомості, не міг згадати жодну з тих перлин мудрості. Якось, коли той чоловік ішов до стоматолога, він прихопив із собою ручку й блокнот, щоб нічого не пропустити. Але, отямившись після наркозу, він виявив, що записав цілковиту нісенітницю. Зрозуміло, що наркоз впливав на його мислення, але він також вплинув і на його здатність мислити адекватно, так що людина не могла цього навіть усвідомлювати. І треба визнати, що ми всі в такому ж становищі, поки інтуїтивно й суб’єктивно відчуваємо, що маємо рацію, а не спираємося у своїх міркуваннях на абсолют. Без такого абсолюту ми не можемо бути впевнені, що раціонально міркуємо про раціональний всесвіт, а не перебуваємо в психіатричній лікарні, де кожний вважає свої ілюзії раціональними.
Чи існує такий абсолют, на який могло б спертися наше мислення? Як ми можемо бути впевнені, що відрізняємося від людини, яка вважає себе реінкарнацією Наполеона?
Коли ми намагаємося довести спроможність людського розуму, перед нами постає проблема. Як сказав Клайв Льюїс, неможливо довести, що людські міркування заслуговують на довіру, бо це можна доказати тільки за допомогою міркувань. Якщо брати під сумнів здатність людини міркувати, як можна довіряти своїм міркуванням з цього питання? Якщо не довіряти розуму, то його висновки безглузді. Яким чином розмірковуваннями можна обґрунтувати їх неспроможність? Чи може суддя бути одночасно й обвинувачуваним? Ми не зможемо довести спроможність нашого розуму, але якщо ми в ньому не впевнені, то ми не можемо бути впевнені в можливості пізнання та розуміння істини.
Треба думати, далеко не всі з нас витрачають розумові зусилля на доказ надійності розуму. Ми просто міркуємо й приймаємо результати наших міркувань. Ми схильні вважати мислення чимось постійним й основним – однією з апріорних, заданих величин, які донедавна не викликали питань.
Однак перед тим, як ми визнаємо спроможність людського мислення, бо вона є загальною, ми повинні розібратися із самою основою, з самим підґрунтям. Ми можемо покладатися на висновки розуму, якщо основою наших міркувань є абсолют. З погляду постмодерніста, цінність міркувань сумнівна, бо сумнівною є наявність такого абсолюту. Тобто, якщо ми такий абсолют не знайдемо, перед нами стоїть проблема, про яку сказав Клайв Льюїс: розум не обґрунтовується доказами розуму.