А як християни пояснюють захоплюючу реакцію на симфонію Шуберта, картину Рафаеля, захід сонця або гірський водоспад? Натуралісти стверджують, що ці почуття суб’єктивні й що у водоспаді як такому немає нічого піднесеного. Він лише здається таким, оскільки будить у глядача такі почуття.
Спростовуючи таку точку зору, Клайв Льюїс у книзі «Людина скасовується» доводить, що певним об’єктам природи відповідає певна емоційна реакція. Ці почуття справді незбагненні – хіба що водоспаду все-таки властива якась якість, що викликає захоплення в глядача.
Якою властивістю може володіти водоспад, захід сонця або гора, якій відповідає захоплення? Натуралісти говорять, що нерівна поверхня гори – це результат тектонічних процесів, тобто дії під земною корою безладних геологічних сил. Водоспад – це наслідок дії сили тяжіння на рідину в місці, де русло ріки закінчується обривом. Але як натуралісти пояснять піднесені почуття, викликані цими природними явищами? У природного всесвіту, де ми маємо справу тільки з геологією й гравітацією, ці почуття не знаходять обґрунтування.
Може, гора – витвір мистецтва, творець якого хотів, щоб форма гори викликала певну дію? Ми не знаємо точно, яким мав бути цей ефект за задумом творця, але можемо зробити екстраполяцію з почуттів, схожих для більшості людей, тож їх можна вважати загальними. Побачивши гірські вершини, більшість людей відчувають велич, особливий порив, благоговіння, незбагненне прагнення неба. Може, гора була створена як наочна метафора, образ нашого прагнення стикнутися із чимось вищим, що перебуває за межами нашого досвіду. Як тіні в печері Платона, гори, захід, музика й мистецтво можуть бути натяками на вищу, надприродну реальність. Прекрасне, котре ми бачимо в природі й виражаємо в мистецтві, може бути відгомоном того більш великого, що існує поза природним світом, що становить лише частину реальності.
Мрійники й романтики наближаються до осягнення істини ближче всіх. Саме в моменти, коли ми почуваємо грандіозність гірської вершини, коли в нас перехоплює подих від побаченого пейзажу, коли в осінньому листі ми бачимо якісь особливі кольори, коли музика відкриває сутність життя, коли чиєсь обличчя випромінює для нас чарівне світло, – з таємниці реальності знімається покрив. Але не для натураліста, – через свою лупу він бачить лише механіку й хімію. Він безнадійно далекий від осягнення істини.
Так, нам знайома й інша сторона життя – горе, біль, рак, інфаркти, смерть, урагани, повені, землетруси. Ці явища жахливі, але всі вони – лише тимчасові плями на реальності, але не сама реальність.
Колись, добираючись на роботу, я мав проїжджати по мосту через ріку Колорадо. Весь міст був покритий іржею. Хоча я не можу заглянути під цей шар іржі, я в жодному разі не допускаю, що міст складається лише з неї. Істина в тому, що під іржею – міцний і надійний метал.
Істина полягає в тому, що під плямами, що спотворюють картину реальності – велич світобудови. І в романтиків, над якими сьогодні сміються, найкращий зір. Вони здатні бачити крізь туман, що застеляє очі іншим. Бачачи красу, вони бачать істину.
Але, які б устремління не будила в нас краса, ні в природі, ні в мистецтві немає того, що задовольнило б їх. Найгармонійніша й найніжніша музика не вгамує нашої душевної спраги. Ніяка людина, якими прекрасними якостями вона не володіла б, якою люблячою і відданою вона не була б, не задовольнить бажань людського серця. Незважаючи на піднесеність наших почуттів при виді гірської вершини, у ній немає того, що нам потрібно. Наші почуття спрямовані на щось більш велике. Об’єктом наших устремлінь є не гора, але вона вказує на нього.
Прекрасне – це лише тінь реальності, до якої ми прагнемо, яку ми не бачимо, не чуємо й не відчуваємо. Прекрасне в природі будить «пам’ять» про щось, чим нам призначено насолоджуватися, але цю радість ми ніколи не випробуємо повністю. Начебто для усвідомлення чогось нам необхідне почуття, яке в нас ще не розвинулося достатньою мірою. І за допомогою наявних у нас п’яти відчуттів ми інколи й мимоволі вловлюємо це.
Поклик прекрасного діє на нас, як спів сирен на мореплавців, і ми здатні піти за ним, забувши про все. Але він виявляється схожим на веселку, що завжди вислизає від нас, або ж на мильну бульку, що лопається при дотику. Ми розглядаємо прекрасне, але не можемо насолодитися ним, подібно як дитина, що, притиснувшись носом до товстого скла, заглядає у вітрину з іграшками. Як би ми не прагнули поринути в нього, ми неспроможні це зробити. Навіть у моменти вищої насолоди симфонією, заходом сонця, картиною, обіймами – ми розуміємо, що не досягаємо бажаного. Всі ці приємні речі – лише образи справжнього об’єкта нашого бажання, що залишається недосяжним. Прекрасне – не сам об’єкт, а шлях до нього.
У прекрасному ми чуємо відблиски надприродного. Краса в природі й мистецтві дає нам можливість побачити вищу реальність, що є джерелом усього. Вона невловима у всій повноті, бо виходить із виміру, закритого для нас. Ми живемо в світі природи, яка настільки зіпсована, що вона плямує красу, котра сяє зі світу надприродного. Прекрасне пробивається крізь завісу гріха, своєю величчю виявляючи трансцендентну першопричину всього сущого. І ці проникнення його в наш світ є свідченнями існування його у всій повноті, а можливість відчути красу вже зараз – це підтвердження обітниці, що ми зрештою зійдемо в цей вищий вимір і з’єднаємося з тим, до чого справді прагнемо. Але це відбудеться не зараз. Зараз наше місце – у цьому світі, де ми повинні виконати своє призначення, перш ніж з’єднаємося із прекрасним, котре не дає нам спокою. Перш ніж пити вино, потрібно видавити виноград.
Багато поетів, композиторів й письменників яскраво описували це непереборне бажання кинутися навздогін прекрасному. Р. Толкін у своєму оповіданні «Листок Ніггла» розповідає про художника, який настільки зачарований красою листків, що присвячує їх малюванню все своє життя. Але згодом він помічає, що є більша краса, і починає малювати дерево, потім ліс, потім увесь пейзаж, а потім світло, що надає краси пейзажу. Пошукам невловимої краси Ніггл присвятив би весь свій час, але постійно відволікається, щоб допомогти хворому, і так і не закінчує свій твір.
Герой пісні Артура Саллівана «Загублений акорд» – нудьгуючий композитор, що сидить за органом. Його пальці блукають по клавішах і випадково натискають неймовірно прекрасний акорд. Неземна велич акорду захоплює його душу. Він дуже хоче знову знайти це сполучення звуків, але йому не вдається. Нарешті композитор розуміє, що цей акорд не належить цьому життю. Його луна буде звучати в його серці до кінця його днів, і він почує «загублений акорд» знову тільки на небесах.