Можна було б очікувати, що Бог лишить все як є й зверне Свою увагу на якусь більш вдячну цивілізацію десь на іншому кінці галактики. Але, як це не дивно, Він цього не зробив. Як грецький скульптор Пігмаліон, Бог полюбив Своє творіння і не бажав втрачати його. Відмовившись від Бога на користь себе, людина прирікла себе на смерть, але Бог вирішив спасти її.
Ісус Христос, друга особа Божества, прийшов на землю у людському тілі, умер на римському хресті й воскрес. Цими діями смерть була переможена, і людина одержала можливість відновити стосунки з Богом. Воскресіння Христа – це тверда гарантія того, що всякий, хто повернеться до Бога, знайде життя в оновленій близькості з Ним.
«Чому ж цього не відбувається?» – запитаєте ви. Якщо Бог приходив на землю, щоб відновити стосунки любові з нами, то чому вони не відновлені? Чому Його так важко знайти? Чому люди все ще не знають про Нього й продовжують шукати, чим заповнити порожнечу в серці?
Бог поважає нашу волю й не порушує її. Ми самі захотіли вигнати Бога зі свого життя, і, хоча ніхто не зміг би встояти перед Його волею, Він не стане повертатися в наше життя силою. Природний світ наповнений свідченнями Його існування. Вказівки на це ми маємо й зі сфери надприродного. І Бог очікує від нас свідомого вибору між нашим «я» й Ним.
Прихильність своєму «я» пояснює присутність зла у світі. Зробивши свій вибір, перші люди впустили зло в світ добра. Але Бог надає нам можливість повернути добро у світ зла. Незважаючи на зіпсованість світу, ми можемо впустити Бога у своє життя, відновити порушені стосунки й у такий спосіб знайти істинну любов і мету.
З огляду на гріхопадіння і його наслідки, можна зрозуміти, чому Бога нелегко знайти. Але ми розуміємо також, що проблема не в Ньому. Незважаючи на безліч свідчень Божого буття, ми продовжуємо займатися собою, своїми бажаннями, і ми занадто зайняті, щоб бачити Його. Як тварини не розуміють, коли ми вказуємо їм на щось пальцем, так і ми не розуміємо, що сама природа вказує нам на Бога. Коли ми шукаємо Його, Він обертає події й обставини таким чином, щоб підштовхнути нас до Себе. Хоча ми часто залишаємося сліпими до Його підказок, Він залишається поруч і готовий увійти в наше життя, щоб заповнити порожнечу в нашому серці.
Розум допомагає нам знайти Бога й дає раціональне обґрунтування віри, але ми відчуваємо Бога не розумом. «Не розум сприймає Бога, – сказав Паскаль, – але серце»[1]. Розсудок підтверджує існування Бога, а потім діє серце. Саме серцем ми відчуваємо повноту життя й радість від прекрасного, від близькості з навколишніми, від любові – усього, що надає їй сенсу. Людське серце знаходить спокій тільки тоді, коли люблячий Бог знову займає Своє місце в ньому й наповнює його Своєю любов’ю.
Серце настільки сильно відчуває неповноту, що іноді йде поперед розуму. Один мій знайомий, що був агностиком, розповідав мені, що, поки його розум намагався розібратися в аргументах за і проти Бога, його серце потягнулося до особистості Ісуса Христа. Його настільки захопила ідея, що десь там може бути хтось, хто любить його без усяких попередніх умов, що він не міг забути цього. Справді, істина має таку силу, що здатна хвилювати серце безпосередньо, минаючи розум.
Визначеність Божої любові
Немає нічого дивного в тому, що переконані раціоналісти відкидають ідею неминущої безумовної любові. Людина XXI століття не сприймає надприродного творця галактик, що втілився в людське тіло й воскрес із мертвих. Для неї це один з тих древніх міфів, які розповідали про смерть богів, про жертви для їхнього умилостивлення.
Насправді подібність історії Христа із древніми міфами вказує на її вірогідність. Тема жертв і смерті богів характерна для міфології, бо вона зачіпає те, що занепале людство завжди усвідомлювало. Люди завжди почували свою відчуженість від богів, незалежно від того, яким богам вони поклонялися, і смутно відчували, що примирення можливе тільки завдяки жертві бога або видатної людини. Всі ці міфи виражали визнання проблеми й очікування її вирішення.
І от в якийсь момент історії відбулася подія, що стала виконанням міфів. Бог насправді зійшов з небес і жив на землі як людина. Він був страчений за людські злочини, через три дні воскрес і піднісся на небеса, перемігши смерть і розірвавши завісу, що відокремлювала людину від Бога.
Чому із всіх подібних міфів потрібно вважати правильним саме християнський варіант? Бо він відрізняється від інших так само, як звук відрізняється від луни й дерево – від своєї тіні. Біблійні події відбулися в певний час й у певнім місці. Вони були підтверджені незацікавленими істориками. Крім того, прихід Христа й багато подій Його життя були передвіщені – включаючи такі деталі, як час і місце – задовго до того, як вони відбулися.
Заява, що надприродний Бог увійшов у природний світ, умер і воскрес, вражає, але в нас більше підстав вірити їй, ніж не вірити. Не слід робити помилку й чекати, поки всі елементи стануть на свої місця, щоб після цього повірити. Вивчаючи таку безмірну реальність, ми подібні до сліпих, що досліджували слона. У силу своєї обмеженості наш розум нездатний охопити всю істину. У нас завжди будуть залишатися питання про Бога, про те, чому існує біль, що таке пекло. Ми будемо знаходити в Біблії вірші та уривки, які здадуться нам суперечливими.
Якщо ми хочемо одержати відповіді на ці питання, ми їх знайдемо. А коли якісь із них не задовольняють нас, ми повинні розуміти, що можемо пізнати Бога не набагато повніше, ніж павук може пізнати свого дослідника. Часто за нашою незгодою із чимось ховається переконання, що Бог повинен думати, як ми, і повинен був улаштувати світ так, як ми собі його уявляємо. Якщо ж він відрізняється від нашого ідеалу, ми уявляємо, що маємо право заперечувати існування його творця. Раціональна лише така позиція, коли другорядні питання поглинаються вірою в основну істину: Бог є; Він визначає реальність; Він послав Свого Сина на смерть заради мене; Він мене любить.
Протягом більшої частини історії люди вірили в надприродне. Невір’я в нього прийшло з раціоналістичною переконаністю у всесилля досвіду. Коли вчені набралися хоробрості оголосити, що не існує нічого, крім того, що вони можуть емпірично досліджувати, віра в надприродне стала синонімом марновірства. Модерністи дивилися на минуле із зарозумілістю, властивою ставленню освіченої людини до невігласа: чого, мовляв, можна було від них очікувати. Тобто таке ставлення характерно не лише для нашого часу. За всіх часів новий світогляд витісняв колишні. Зараз постмодерністи переконані в непогрішності своєї точки зору, відповідно до якої безнадійно неправильні всі інші.
Ми визнаємо, що світогляд (який у кожного свій) справді впливає на об’єктивність, але всесвіт виявляє нам істини настільки монолітні, що вони перевершують будь-які системи поглядів. Припустимо, нам важко повністю відмовитися від характерної для модернізму віри в емпіризм, але ми не можемо не визнавати реальність істин, які не під силу раціоналістичному осмисленню. Туман постмодернізму може застеляти наш погляд, але контури вищого абсолюту проглядаються крізь будь-який туман.
Цей вищий абсолют є також ваш особистий абсолют. Яким би неймовірним це не уявлялося, але Бог всесвіту любить вас особисто й хоче, щоб ви звернулися до Нього. Він бажає мати з вами близькі стосунки, які внесуть у ваше життя визначеність, сенс, повноту й радість, які ви не можете собі уявити. Він є абсолют не тільки для всієї світобудови, але й для вашого життя й вашого щастя. Рішення за вами.
КІНЕЦЬ
[1] Blaise Pascal, Pensées (1660), W. F. Trotter