У певних частинах світу – і Південна Індія хороший цьому приклад, – місцеві жителі здатні виконувати місіонерську працю, однак чи будуть вони це робити – інше запитання. У південній та центральній частинах Індії мешкають тисячі послідовників Ісуса Христа і діють тисячі церков. Така ж ситуація склалася і в Папуа Новій Гвінеї, де виникла потреба не стільки у високопрофесійних, високооплачуваних іноземних місіонерах, скільки у звичайних людях, які усвідомлюють вищу духовну реальність. Часто відбувається так, що доки іноземні місіонери не зійдуть з дороги, звичайні люди не візьмуться за справу. У таких випадках більш доречно передати місіонерську євангелізаційну роботу в руки місцевих християн; при цьому зовнішня допомога місій повинна виражатися радше у фінансовій підтримці, ніж у підтримці персоналом. Те ж саме стосується і більшої частини території Бразилії, Аргентини, Кенії, Нігерії, Філіппін та інших країн.
Ще одна крайність; серед деяких груп населення, як, наприклад, в уйгур на заході Китаю, афганців, курдів, белуджі та сотень інших народностей церков майже не існує. А тому думка про те, що західна церква повинна допомагати місцевим жителям лише фінансово і не посилати своїх місіонерів, позбавлена жодного сенсу. У таких випадках при підборі персоналу надзвичайно важливо враховувати розмір, силу та місіонерську спадщину країн, що традиційно посилають місіонерів. Однак існують і країни, в яких присутність християн доволі значна, та незважаючи на це вони також потребують допомоги іноземних місіонерів, принаймні, у плані підготовки фахівців і керівників.
У деяких країнах існує сильна національна церква, яка, однак, з ряду причин не може проповідувати своїм ближнім. Бангладеш – один із прикладів такого феномена. Люди з індуїстським та анімістським минулим, що складають більшу частину християн країни, виявились неефективними свідками для своїх сусідів-мусульман, яких у Бангладеш переважна більшість. Саме тому праця іноземних місіонерів у Бангладеш надзвичайно ефективна. Вони успішно займаються євангелізмом і навчають новонавернених мусульман самих насаджувати церкви і досягати інших мусульман для Христа. У Бангладеш тисячі мусульман прийшли до Бога як результат праці західних місіонерів. Звісно ж, у роботі місій брали участь і корінні жителі країни, однак в основному це були колишні мусульмани.
Цей факт ще раз доводить, що питання не стоїть однозначно: або посилати місіонерів, або надавати фінансову підтримку виключно місцевим віруючим. Безсумнівно, іноді спрацьовує перший варіант, іноді – другий, а іноді їх поєднання. Який метод ми не обрали б, на своєму шляху ми обов’язково стикнемося з безліччю перешкод та проблем. До цього необхідно бути готовими і запастися терпінням та наполегливістю.
Я вважаю, що іноземні місіонери повинні навчати людей у новостворених церквах. Я не проти, щоб активні, добре навчені фахівці їхали, скажімо, до Франції з метою започаткувати нову церкву. Мені неодноразово доводилося спостерігати за тим, яку величезну роботу виконують іноземні місіонери у Франції. Проте я твердо переконаний, що це не скасовує необхідності навчати людей насаджувати церкви у своїх рідних країнах. Окрім того, я вважаю, що багато з тих місіонерів, з якими ми працювали і які поїхали до Франції створювати нові церкви, занадто там затрималися.
Місіонери, як і решта людей, не проти влаштуватися на затишному містечку. Коли в них з’являється свій будинок, а діти починають ходити до школи, доволі важко стає обрубати коріння. А тим, хто займають керівні посади, буває нелегко сказати собі: „Час рухатися вперед, братися за нову справу і звільнити дорогу для місцевих віруючих, щоб вони могли продовжити ту справу, яку я розпочав“. Місіонерам першопроходцям дуже просто опинитися в кріслі, призначеному далеко не для першопроходців і почати займатися справами та служінням, які з успіхом могли б виконати місцеві віруючі.
Таким чином, хибна переконаність у тому, що західні місіонери більше не потрібні, підкріплюється очевидним фактом: вони часто їдуть не туди, де в них існує найбільша потреба.
Тому я закликаю до передислокації працівників з метою забезпечити необхідність у місіонерах тих народів, які потерпають від їх нестачі. Саме там Божі працівники зможуть принести найбільшу користь. Не варто забувати про той факт, що молоді люди часто обирають місце своєї місіонерської праці надзвичайно суб’єктивно, за порадою друзів. Оскільки небагато місіонерів бувають у місцях, де люди майже не знайомі з Євангелією, то немає кому розповісти молоді про країни, де найбільше не вистачає служителів.
Місіонер, який, не знайшовши собі для допомоги місцевих християн, запрошує для цього свого молодого співвітчизника, може розписати місце свого служіння як найбільш відстале й незнайоме з Євангелією. Однак що ж робити з розчаруванням і збентеженням молодої людини, яка, приїхавши на місіонерське поле, виявить, що її обов’язки запросто міг би виконувати будь-хто із місцевих віруючих, і при цьому йому було б достатньо десятої долі від її фінансування? У деяких випадках навіть невіруючі могли б виконувати ідентичні завдання. Донині чимало західних християн хочуть поїхати туди, де в них немає реальної потреби. Для місіонерського служіння люди потрібні постійно, хоча не завжди там, куди вони прагнуть поїхати.
Частково виправити становище можна було б шляхом консультування нашої молоді, ознайомлення їх із суттю місіонерського служіння, а також забезпечення якісною інформацією. Якщо молода людина стверджуватиме, що хоче поїхати в Манілу, бо вона бачила, як багато дітей там сплять на вулицях, їй слід повідомити, що в Манілі церков більше, ніж у більшості міст світу. І набагато актуальнішою проблемою в Манілі є необхідність зацікавити церкву допомагати цим дітям, а також необхідність фінансової підтримки місцевих жителів, які самі хочуть поїхати куди-небудь місіонерами, проте бідний бюджет церкви не дозволяє здійснювати їх фінансування. Слава Богу за наявність великої кількості навчальних програм, треба лише зробити їх доступними для всіх потенційних місіонерів.
Проте не варто впадати в крайнощі. Я вірю, що Святий Дух веде кожного своїм шляхом. Якщо ви працювали в Бразилії і там Бог дав вам плідне служіння, то я порадив би повернутися саме туди. Те, що в Бразилії багато християн і що за прогнозами впродовж наступних 25 років вона посилатиме у світ найбільше місіонерів, зовсім не означає, що для вас, іноземного місіонера, там не знайдеться місця. Однак вам доведеться відмовитися від стратегії двадцятирічної давнини. Мене надзвичайно засмучує те, що часто живучи в таких країнах, як Бразилія і Філіппіни, західні місіонери не бажають підлаштовуватися під ситуацію, яка постійно змінюється.
Навіщо використовувати цінні, високооплачувані місіонерські кадри для виконання праці, з якою могли б справитися місцеві віруючі за відносно низьку платню? Річ у тім, що багато місіонерських організацій неправильно використовують трудові ресурси, не цінують час, який люди витратили на навчання. Деякі місіонери, у навчання яких було зроблено величезні вкладення, займаються тривіальною роботою. Це допустимо протягом першого року, поки людина обживається на новому місці, вчиться покірності, але ті, у кого вкладено кошти, повинні викладатися на всі сто відсотків. Якщо ми не навчимося прагнути досконалості в місіонерському служінні, то створимо собі силу-силенну проблем у майбутньому.
Деякі церкви розчаровуються в роботі своїх місіонерів і починають вимагати докладної інформації щодо проведеної ними роботи. Вони стають диктаторами, власниками. Деякі місіонерські агентства намагаються протистояти цьому, створюючи таким чином ще один привід для розбіжностей.
Не дивно, що активна передислокація західних місіонерів ввела декого в оману: їм здалось, ніби в них більше немає потреби. Я не вважаю, що маю право оцінювати методи роботи інших людей, але відчуваю, що Святий Дух закликає нас більш серйозно ставитися до цього питання.