Все частіше виникає запитання про тривалий уплив на нас різних програмних акцій протягом останніх років. Чому ми, люди, постійно, знову і знову опиняємося перед купою уламків своїх надій на більш людську теперішність і майбутнє? Чому немає постійного неустанного розвитку в напрямку добра? Чому все, з чого ми можемо радіти, завжди в небезпеці?
Послідовно про це роздумуючи, ми можемо в очевидний спосіб дійти висновку, що в такому разі активність для поліпшення ситуації взагалі зайва, адже вона радше нічого не дає. Завжди є хтось, хто має владу, щоби знову знищити всі здобутки. А тому обґрунтоване запитання наших сучасників: чи ми, християни, насправді не ошукуємо себе, керуючись прикладом людей, які часто, навіть відмовляючись від власного життя, старалися проявляти активність у світському житті?
Перші свідки Ісуса – приклади, що заохочують
Євангеліє показує, що коли ми живемо ним, то перебуваємо в надзвичайному товаристві апостолів, учнів Христових. У часи Ранньої церкви апостолам і учням Ісуса доводилося так само, як нам сьогодні. Їх також постійно хвилювало сповнене сумнівів запитання: «Чому я маю весь час поводитися зовсім по-іншому, ніж інші люди? Чи моє рішення справді слушне?» Вони також боялися, що якщо все покинуть заради Ісуса і вирушать із Ним у дорогу, то можуть опинитися в порожнечі та розчаруванні. Адже це – непевний шлях, який радше породжує безліч складних запитань, аніж дає заспокійливі відповіді. Як часто через нерозуміння учням «відвисала щелепа» перед зрозумілими словами і провокаційними образами Учителя. Однак вони залишаються з Ним у дорозі. Залишаються, бо відчувають, що Він не лише провадить побожні розмови. Залишаються, бо відчувають, що їхній Учитель проникнений силою, яка перевершує все, що досі пережили в собі або в інших. І залишаються з Ним у дорозі, бо відчувають, що ця Людина – глибоко правдива і безкорислива. Відчувають, що ця Людина живе тим, про що говорить і проголошує – навіть якщо самі ще не можуть усього цього зрозуміти, осягнути. А оскільки залишаються з Ним у дорозі, то щораз краще пізнають власні приховані можливості, свободу, приємність і любов. Вони навчаються життя, адже – всупереч своїм сумнівам і острахам – знову і знову мають відвагу, їм вдається розкривати обійми і говорити голосно про свої уявлення і прагнення, які їх охопили.
Власне з цього погляду перші свідки Ісуса можуть бути для нас і сьогодні заохочувальним прикладом. Не тому, що були якимись релігійними титанами, які могли би світ зрушити з місця. Не тому, що з розгорненими прапорами і непохитною вірністю визнали би свого Учителя. Ні, вони є прикладом, тому що є настільки людськими, непередбачено людськими – людськими зі всіма вадами, які собі тільки можна уявити і які знаємо з власного досвіду або принаймні від інших. І з цими всіма вадами вони вирушили в дорогу, аби навчатися життя, яке варте того, щоб ним жити і його переживати – всупереч усім зовнішнім несприятливим родинним чи суспільним обставинам.
Дорога була для них вузькою доти, допоки тісним залишалося їхнє серце, і так само вони були боязливими і «тісними» – надто «тісними» для свободи, яку показував їм Ісус прикладом Свого життя. Однак вони залишалися з Ним у дорозі, пробиралися крізь хащі свого страху і паніки, брели через багно прихованих фантазій і любови до влади та впливових зв’язків, долали гори турбот, які нависали над їхнім життям і майбуттям. Так вони навчалися і здобували досвід справжнього життя. Вони мали в собі велич бути учнями, людьми, які навчаються, перебувають у пошуку. Виходячи поза межі власних знань, учні відважилися шукати мудрість, глибоке проникнення в життєві обставини і приховану залежність. Вони відважилися довірити і повірити, що Бог прагне діяти саме в їхній немочі і через їхню неміч. Що довше вони перебували в дорозі з Ісусом, то більше відкривалася перед ними таємниця сили покори. Що більше вони старіли в цій дорозі, то вільнішими і стриманішими ставали і проявляли себе. Було відчутно, що їхнє життя вже не крутиться довкола щоденних справ і клопотів, а йдеться про щось значно більше.