Саме цією дорогою спочатку пішов Ісус. Він віддав Себе в жертву не для того, щоб звільнити нас від жертви. Він віддав Себе в жертву добровільно, щоб ми могли піти за Ним цією дорогою. Спаситель робить це з власної волі і не запитує: «Чому саме Я?» Натомість каже: «Ось Я. Вдар мене, Я не захищаюся».
Що менше людей добровільно присвячують себе іншим, то більше недобровільних жертв мусимо складати. Однак всюди, де люди готові саме так чинити, скоро стають безсилими ті, які застосовують силу, вплив. Скажімо, як британці в Індії перед Махатмі Ганді, як білі в Америці перед Мартином Лютером Кінгом, як Ерих Гонекер і його товариші перед мирною демонстрацією.
Так само і ми покликані бути солоними кристаликами любови. Саме тому як християни можемо бути тією сіллю, що очищує і надає смаку тільки тоді, коли приймемо той факт, що плоди нашої участи можуть принести добро аж подальшим поколінням. Можливо, послання Ісуса про милосердного Бога потребує ще багато часу, аби вкоренитися в людських серцях так, що не зможе бути вигнаним і усуненим. Однак той, хто завжди ризикує заради мети, – я в цьому впевнений, – виграє все і ще значно більше. Божа любов не доходить до людини лише тоді, коли вона сама її не прагне. Тим самим навіть ті, котрі за нею сумують, можуть надіятися, що отримають її, незалежно від того, наскільки програним і «занедбаним» може бути їхнє життя в очах інших. Милосердя Боже не захищає нас від падіння, а підхоплює на свої крила.
У бестселері «Вирушив у дорогу» не надто побожний Хоуп Керкелинг[1] влучно описав цей смуток: «Кожна людина шукає підтримки. Причому єдина підтримка полягає в тому, щоб випустити її з рук. Цей шлях важкий і сповнений чудес. Він є викликом і запрошенням. Розсіюється і спустошує до тла. І відбудовує тебе наново, ґрунтовно. Забирає в тебе всі сили і повертає їх трикратно. Ти мусиш іти ним сам, в іншому разі він не зрадить своїх таємниць».
Так може говорити або писати тільки той, на чию долю випав реальний досвід. Цей досвід повністю прахристиянський – досвід, що дійсно правдою є те, що Ісус у Євангелії обіцяв тим, хто вирушає на паломницький шлях серця.
Паломницький шлях серця
Цей шлях починається зі запитання: «Хто ти насправді? Яким ти є первинно? Що в тобі є первинним? Хто насправді є за твоєю зовнішністю? Ким ти є без своїх захисних механізмів?» Гідним уваги є те, скільки глибини в цьому коміку і шовмені. Він сам був здивований, як це описав. Він узагалі не сподівався цього від себе, й інші також.
Це певний безперервний повторний досвід, який стає нашою участю, коли вирушаємо в дорогу і залишаємося на ній. Чоловіче, я не сподівався би цього ніколи від тебе! Дякувати Богові, ти не дозволив, аби щось тебе збило зі шляху і знеохотило! Дякувати Богові, ти залишився на своєму шляху до мети! Найімовірніше, маєш риси більш дійсні і первинні, ніж те, що я в тобі помітив або хотів помітити. Ти пішов своєю дорогою, своєю власною дорогою. Ці слова повинні підохочувати нас.
Хреста і тягара, який, безумовно, треба з ним знести, ніхто нам на цій дорозі не полегшить. Те, що необхідне, також має свій тягар, який прагне, щоб його двигали. Однак у того, хто знає, куди йде, а може, навіть знає, навіщо йде або прагне йти, прибувають нові несподівані сили. Він стає внутрішньо сильнішим і могутнішим. Тим самим йому також легше нести власний тягар. Зовсім по-іншому почувається той, хто завжди шукає полегшення і уникає зусиль. Із кожним полегшенням він стає все слабшим і повільнішим.
Хто ти насправді? Хто ти в глибині свого серця? Як ідеш своїми шляхами? Як живеш своїм життям? Як віриш? Чи є ще в тобі погідний спокій звичайного ходу простого життя, тверезої віри? Якщо ні, то насправді ти вже не в дорозі. Тоді конче треба знову вирушити в неї. Тягар життя, який необхідно зносити, при цьому є не аргументом «проти», а власне «за». Хто не йде далі, того все більше тягар гнітить до землі. Хто, довіряючи життю, з цим тягарем іде далі, того він зміцнює, щобільше, навіть окрилює, коли мета вже видніє на горизонті. Може, сили закінчуються, стопи закривавлені, та раптом з’являється те, що все перемінює.
[1] Хоуп Керкелинг (нар. 1964 р.) – німецький шовмен, актор, комік, письменник, сатирик і естрадний співак, дискусійна медійна постать. Його книга Ich bin dann mal weg. Meine Reise auf dem Jakobsweg, що побачила світ 2006 року, розповідає про переживання автора – людини невіруючої – під час паломництва, в якому він брав участь 2001 року.