Іноді, зазвичай зненацька, хоча й несподівано, доходить до нашої свідомости приголомшливе переконання, що життя раптом втрачає значення – зважаючи на певну ситуацію, на кохану людину чи також на власні вади. Все, що досі мало значення, втрачає сенс. Те, що раніше було для нас радістю, стає похмурим. Здається, що любов, яка оживляла і несла нас, випарувала, так як віра, надія і навіть смуток. Ніщо вже не є таким, як колись. Жити і любити можуть тепер лише інші, а вони – наче за звуконепроникним склом: недосяжні до думок, недоторканні до відчуттів, незрозумілі в розмові. Для них уже немає мосту, що з’єднує зі світом, в якому і надалі живуть. Власне, чи ще живуть? Так, іще живуть! Саме тепер починається їхнє справжнє життя! У самій середині цього «удару серця» душа струшує з життя порох зашкарублих уявлень і спотворених образів. У самому центрі цього удару до свідомости пробивається Той, хто є справжнім Життям.
У незбагненний спосіб – справжній
Але треба було б сказати це людині – запитати ніхто не відважиться. Нове видається надто революційним і небезпечним, надто не на місці для малодушної дійсности цього світу. Світ уже не влаштовує нас, на додаток ще й Бога зреклися. За виглядом незбагненної Божої дійсности кожна релігія справляє враження пошарпаного латання. Мабуть, найбільше дозволили цій дійсності наблизитися й увійти в себе містики всіх релігій. Вони в один голос говорять про «Божу невизначеність». Вони розуміють це радше як стан, який неможливо описати. Спочатку це стан, повністю позбавлений опори й основи. Для нього вже немає ні верху, ні низу, ні правого боку, ні лівого. Тепер стає несправжнім усе, що було досі. Воно видається надто тісним і мертвим. Хто опиниться в такому стані, спочатку почувається страшенно самотнім, незрозумілим, викликає страх, коли хоче з іншими про це порозмовляти. Однак кому можна щось таке довірити? Адже ніхто не може цього зрозуміти! Там, де вже немає ґрунту, не вдасться стояти і розуміти. Там уже ніщо не має значення, вже ніщо, крім великого розуміння.
Від невизначености – до пошуку нового
Перебуваючи в стані невизначености, я мав щастя зустрітися з людиною, яка не вирішила, що я – безумець. Натомість дала мені можливість насамперед повністю заново зорієнтуватися в ситуації. Поступово мій страх перед невідомим зникав. Однак у мовчазній солідарності моя невизначеність щораз більше перемінювалася в те, без чого не обійтися. Принаймні перероджувалася в буття вільним, або в безперервно зростаючу внутрішню незалежність. Зовні все відбувалося так, як і досі, але була значно більша дистанція між мною і тим, що я зустрічав. Я виявив ще ось що: є безліч людей, які почувалися і почуваються подібно. Це люди, яких із різних причин викинено з теперішньої колії мислення і життя, які також уже не можуть задовольнитися теперішніми відповідями, незалежно від того, хто їх дає, тому шукають щось нове.
Відчутна чи переповнена невизначеність?
Трудність цієї внутрішньої дійсности пов’язана насамперед із тим, що нам іноді важко підібрати відповідні слова, щоб описати свій стан невизначености, що не є ні почуттям, ні образом; не є ні світлом, ні тягарем, ані простором, ні часом. Однак саме цього боїться світ. Тому сприймає це як ницість, оцінюючи її як погане, хворе, небезпечне і робить свої закиди: «Ні, так не може бути!»
Ота ницість робить недійсним усе, що для цього світу має значення, на чому його будуємо, чим володіємо. Маємо страх, щоб душа не впала в ницість, не зазнала зверхности, нещирости, принижень. Однак щасливий той, хто, попри все, має відвагу промовити безголосе «так» новому. Він уже не сприймає його як ницість, що не дає опори. Тепер людина наповнюється – без слів і обґрунтування. Хто не зуміє промовити оте безголосе «так», того внутрішнє заперечення всього, що досі було важливе, неминуче втягує в глибину внутрішньої безодні, яку світ – і не тільки він – намагається так старанно приховати або існування якої намагається заперечувати. Це стосується всього, чого ти міцно тримаєшся – майна, влади, слова, людини. Ніщо тебе не підтримає, якщо ти тремтиш перед дочасним.
Християнська віра завжди необґрунтована і незбагненна
Це може вражати, але такою є дійсність віри, принаймні християнської. Від самого початку вона завжди була необґрунтована. Від Богородичного «Нехай буде» (Лк. 1:38) під час Благовіщення ангела, аж до Ісусового на Оливній Горі «Твоя нехай станеться воля!» (Лк. 22:42). Тут немає нічого для з’ясування чи розуміння. Тут немає нічого для підтримування чи затримування. Тут уже стільки «залишання». Враховуємо лише безголосе «так», що звільняє життя. Звільняє від запитань і відповідей на них. Оте «так» спонукає Бога до дії, а серце – до любови. Якщо в довірі до люблячого Бога серцю вдасться розвести руками перед несамовитістю необґрунтованої віри, то проблему вирішено, бо все вже можна розв’язати. У цьому – таємниця християнського відкуплення. Тоді вже не потрібні слова. Незвичайне передчуття нової свободи і необмеженої безпеки переповнює серце, яке вже не потребує нічого більше, але має більше, ніж усе.