Замість того, щоб раціональним, прихильним до життя способом, із вдячністю використовувати сили й енергію землі, люди тисячами років насамперед експлуатували її та винищували. Якщо детальніше придивитися на ті «руйнівні заходи» людини, впадають в око паралелі між грабіжницьким господарюванням у природі і використанням людей. Ми нищимо природу так само, як нищимо свої тіла.
Отже, куди ми вкладаємо свою духовну енергію? У що інвестуємо свою цінну силу? Скільки коштує для нас більша частина енергії? В яких ситуаціях ми даємо вільний доступ до себе «всмоктувачам» енергії? Часто таким «всмоктувачем» є відсутність відмежування. Однак іноді також є надто велика ізоляція. Хто діє у світі, керуючись сліпою довірою, той дуже швидко зазнає глибоких розчарувань. Хто ходить по світу з постійною недовірою, той ніби обігріває дім із відчиненими вікнами і дверима. Ще більшими пожирачами енергії є незбагненні почуття, такі як страх, лють і ненависть. Так само негативно відбивається на духовних енергетичних запасах переживання обману. Це стосується і незначного обману, який вважаємо необхідністю. Нерідко це втягує нас у повну плутанину висловлювань, які роблять неможливим природне і щире співжиття з нашими співтоваришами в дорозі, оскільки ми постійно змушені боятися, що правда все-таки викриється.
Наступне, на перший погляд, незагрозливе марнотратство енергії проникло в нашу практику проведення вільного часу. Аби протягом тижня могти задовольняти вимоги школи і місця роботи, ми потребуємо насамперед у вихідні, під час відпочинку або довгоочікуваної відпустки певної дози розслаблення, яку найчастіше шукаємо перед телевізором або в спортивних розвагах. Це в нас прийнято, але такі заходи не регенерують сил і енергії. Розвага лише на рівні відчуттів робить добрим стан, який є нестерпним. Однак темп, який дається взнаки нашій душі, при цьому не сповільнюється. Все треба щоразу швидше здобувати і розподіляти. Оте «щоразу швидше» і «якомога більше» стало смертельним прокляттям сучасного суспільства.
Це вже майже закономірність, за якою ми крокуємо в напрямі «катастрофи навколишнього середовища». Що більше полегшуємо собі життя, то більшим є надлишок ваги. Що менше труду докладаємо до формування своєї повсякденности, то безглуздішим стає наше життя. Що менше відчуваємо в собі внутрішньої енергії, то більше затрачаємо зовнішньої енергії. Зовнішня енергія веде до добробуту і вигоди. Наслідками використання зовнішньої енергії є найчастіше як розслаблення, так і нудьга й стрімкий спад здатности до життя. На довший або коротший час світ перетворюється на музей або мету відпустки, а ми насолоджуємося спогляданням культурних благ і краси природи. А внутрішня енергія веде до самостійности і рухливости. Вона створює фізичну, розумову, а також духовну напругу, стимулює увагу, натхненну і надихаючу радість життя. Світ стає місцем енергійної плодовитости і достовірного свідчення. Тільки з внутрішньою енергією людина може творити нову і справжню культуру.
Не обмежуючись добробутом
Чому Бог викликає Авраама, вириваючи його з власного добробуту, усталеного життя? Адже реально дуже важко збагнути, що треба покинути країну, де є всі умови, щоб влаштувати собі матеріяльне життя, яке приносить задоволення. Країна, де досі мешкав Авраам, має неозорі найурожайніші землі. Про це знали всі. То ж чому цей чоловік вирушив звідтіля? Чому полишив те, до чого звик? Чому він не вдовольнився тим, чим міг би вдовольнитися? Що ж таке є в тій країні, яку йому прагне показати Господь? Хто простежить далі в Біблії шлях цього віруючого старця, той виявить, що та країна, до якої він вирушив, узагалі не була справжньою країною. Це була дорога. А оскільки це була невідома дорога, Авраам був змушений постійно заново перетинати кордони – передусім кордони свого страху і болю. Він прийняв цю пригоду віри. Був упевнений, що Бог – із ним, керувався довірою до Нього, діяв з цієї певности, бо розумів, що його Отець про все решту подбає. Оскільки Авраам висловив згоду, то Господь міг через нього позначити світ слідом благословення. Детальніше про цю пригоду віри йшлося у випадку з учнями й апостолами. Їх також Бог покликав віддалитися від близького і рідного. Їх покликала Людина, яка наскрізь втілювала пригоду віри – віри Бога в людину, віри, що людина Йому довіряє, довіряє Йому і Його обітниці, яка має силу дії серед великих невпевненостей і сумнівів, особливо саме там.