Довіра до Бога є надзвичайно ризикованою насамперед для тих, хто мислить чіткими категоріями безпеки. Приклади Авраама й апостолів виразно нам показують, що людина покликана до чогось більшого, ніж задоволення. Земля, яку нам обіцяно – це дорога, що веде до світла благословення. У християнському мистецтві це світло представлене так, що рани Ісуса Христа зображені не червоним кольором, а золотим. Із ран воскреслого Христа тече не кров, а світло. Той, хто пройшов крізь смерть, складається лише зі світла. Ісус також вийшов дорогою поза межі Свого страху та болю й увійшов у світло благословення, яке сходить дотепер. До кожного серця, яке вірить Йому і Його обітниці, він промовляє, що є з ним. Із цієї довіри мусимо йти, з цієї певности – діяти. Про все решта подбає наш Отець. Там, де приймаємо цей виклик, ми є сіллю для світу; світу, який хибно вважає, що тільки те, що легке і зручне, є добрим і вартим страждань.
Однак не всі труднощі є тягарем чи обтяженням. Якщо маємо мету, задля якої дозволяємо себе обтяжити певним тягарем, то ця ноша може обдарувати нас, що несемо тягар, великою гідністю, яке властиве тим людям, які бачать більше, ніж тільки себе, власну вигоду чи користь. Для слушної мети цінна кожна крапля поту, пролита через неї. Коли розуміємо вартість та мету труднощів і приймаємо їх, то це перероджується в джерело щораз більшої сили і постійного зміцнення – не тільки для завдання, яке виконуємо в даний момент, а на все життя. А це також є безсумнівним джерелом щастя.
Не все, що полегшує нам прості щоденні вчинки, є дійсно допоміжним. Деякі винаходи є геніяльними тільки в поєднанні зі спритним маркетингом. Це видумки, які призводять до того, що ми стаємо більш неповороткими і лінивими. Незалежно від важливости деяких винаходів, що полегшують життя, вони втрачають свій сенс тоді, коли стають причиною втрати здатности до життя.
Сприймаючи це саме так, ми були б змушені, мабуть, відмовитися від багатьох винаходів добробуту як таких, що «загрожують життю», які стали для нас важливими і які ми полюбили. Вони не лише полегшують життя, а й роблять його поверховим.
Де приховані справжні скарби
До таких «винаходів добробуту» належать лотерейні розіграші й ігрові салони, що ростуть як гриби після дощу. Я сумніваюся в необхідності існування таких закладів навіть тоді, коли переважна частина їхнього прибутку призначена для бідних. Вони підтримують і підсилюють у людях ілюзію можливости швидкого збагачення.
Тому від самого початку свого існування лотерейні ігри надзвичайно популярні. Хто не хотів би хоч раз стати великим переможцем? Хто ще ніколи не мріяв про те, щоб колись належати до тих, що зривають джек-пот, аби потім, можливо, до кінця життя, бути фінансово забезпеченим? Хто не мріяв про те, щоби могти жити так, як ті, що у своїй безмежній розкоші, здається, долають усі труднощі. Адже в усі часи були і є такі люди, які завжди тримаються на поверхні. Це означає, що насправді вони ніколи не сягали глибин. На поверхні завжди плаває багато чого, що отруює життя. На поверхні також плавають мертві риби…
А для справжньої життєздатности треба глибоко зануритися, адже життя охоплює більше, ніж приємність, успіх і високі польоти. Ознакою життєздатности також є контакт із болем, адже біль як мова тіла є частиною життя. Життєздатність означає й знання про власні обмеження і про вину, бо земне життя завжди має кінець і завжди відбувається за рахунок іншого життя. Якщо ми насправді хочемо стати живими, то не можемо байдуже пройти попри власну глибину. Там лежать скарби, які відсувають у тінь кожен, навіть найповніший банк: скарби справжнього людства. Той, хто знайшов вхід до власної «внутрішньої копальні золота», вже не потребує безмежної розкоші, щоб почуватися добре і щоб відчувати, що живе. Така людина не мусить страхувати чи нараховувати відсотки від свого скарбу. Досить лише піднести його до світла – і тоді виграє не тільки ця людина, а й усі.