Це та прахристиянська сила, яка перетворює смуток у надію, надію – у майбутнє, а майбутнє – у реальність. Численні святі, а серед них – апостоли, жили в ті часи, коли тому, до чого вони звикли, загрожував провал. Власне, що цей провал нам завжди загрожує, однак цього не помічаємо. Ці люди виходили назустріч зовнішньому занепаду духу з внутрішньою відкритістю. Тоді як їхні сучасники, можливо, ще оплакували занепад своєї внутрішньої сили і добробуту, апостоли добровільно позбулися всього і звернулися до майбутнього, яке не дає себе обмежити, на яке їм відкрила очі віра в революційне послання Ісуса.
При цьому вони знали насамперед, що лише здобуті знання ще не гарантують майбутнього, яке варто прожити. Тільки в поєднанні з мудрістю знання може вести до благословення. Для себе самого знання стає або прокляттям, або залишається безсилим і неістотним. Наприклад, коли єврейські патріоти організували повстання проти Риму, вони не потребували знань про сучасні техніки боротьби. Врешті, їхня країна перетворилася на попіл. Їхній народ розпорошився на чотири віровизнання. Величезні технічні знання й організація були ні до чого римлянам, коли вони хотіли зупинити внутрішнє моральне падіння свого суспільства, щоб ззовні бути сильними. Римську імперію взяли штурмом так звані нецивілізовані варвари. Її знання і технічні досягнення затонули під руїнами міст і витекли з кров’ю населення.
Минуло майже 1400 років, коли заново було здобуте і відкрите те, що римляни знали ще з давніх-давен. Як бунтівним євреям, так і розбещеним владою римлянам дуже не вистачало того, що в Біблії описано як мудрість і розсудливість, богобоязливість і пізнання Бога. Це призвело їх до загибелі.
Цінний скарб зрілого віку
По-іншому бачимо в гімнах і християнських спільнотах. Там зібраний цінний скарб зрілого віку і життєвий досвід старших людей. Як у перших християнських гімнах, так і в монастирях мудро приділяли увагу цим живим скарбам. Вони були відчутним свідчення відкритости серед розпачу. Вони є тим самим і для нас, сьогоднішніх поколінь, – молодих і старших – прикладом і пересторогою.
У сучасному суспільстві здобуття знань – принаймні в індустріальних країнах – віддавна не є проблемою. По-іншому виглядає ситуація з мудрістю і розсудливістю. Часто її сприймаємо як сповільнення прогресу, що підлягає висміюванню і перешкодам. У засобах масової інформації все частіше можна почути, що старі люди є наче тягарем для молодших поколінь.
Пригадую собі одну, справді шокову ситуацію. Я сів до автомобіля як пасажир. Коли водій завів його і рушив задом, я випадково озирнувся і побачив старшого пішохода. «Стоп!» – закричав я. Водій натиснув на гальма. Коли старший чоловік перейшов дорогу, водій дуже коротко і чітко ствердив: «Була би премія від пенсійного страхувальника», адже це був пенсіонер.
Навіть якщо цей вислів – жарт, він прошив мене, як блискавка. Якщо молодші в сучасному суспільстві так думають про старших співгромадян, навіть через жарти, то нема чого дивуватися, що наша культура загалом котиться вниз. Суспільство, яке вже не має що запропонувати старшим, також незабаром стане непотрібним.
Для людей, які свідомо трималися Святого Письма як провідної нитки свого життя, відповідь була зрозуміла. Ось, наприклад, у правилах святого Венедикта є ціла низка фрагментів, в яких описані стосунки молодших і старших. В одному з них читаємо: молодші повинні шанувати старших: старші повинні любити молодших. Там, де цього дотримуються, знання і мудрість зливаються в одне ціле, творячи справжню нову культуру. Там, де це нехтують, діють декадентство і падіння.
Дійсність постає в переживанні повсядкенности
Дійсність виникає в співжитті з іншими, у повсякденності, у спільному підході до проблем і викликів. Її творимо безкорисливо для інших, бо ми готові створювати мир і взаємно слухати один одного. Одностайна дійсність постає в зичливому і підбадьорливому перебуванні зі собою. У цьому треба постійно заново вправлятися. Добре буття зі собою так просто не впаде нам із неба. Ми це бачимо, відчуваємо і переживаємо на собі. Постійно виникає запитання: «Як ми взаємно сприймаємо один одного? Як сприймаємо наші різні характери? Як сприймають один одного молоді і старі? Як сприймають один одного бідні і багаті? Чого ми очікуємо від себе? Чого вимагаємо один від одного? Як підтримуємо один одного?» Саме на цьому нам має залежати: як ми підтримуємо один одного взаємно, відповідно до характеру, віку і ситуації.
Якщо це запитання стане основною проблемою нашого спільного буття, то ми матимемо майбутнє, яке варте того, щоб при згадці про нього радіти наперекір невідомому, прикрощам і труднощам. Напевно, нам це вдасться, якщо візьмемо собі до серця те, на що в питанні взаємовідносин поколінь наголошували нам люди, такі як святий Венедикт: молодші повинні поважати старших, а старші – любити молодших. Тоді знання молодшого покоління і мудрість старших зіллються в одне ціле на благо всіх.