Страсний тиждень веде того, хто користується такою нагодою встигнути навернутися до християнської віри, зокрема, у три останні дні – коли незліченна кількість людей, як довгий і широкий світ, виявляють спротив незмірній людяності Ісуса на тлі повного браку людяности сильних цього світу, які надалі прагнуть утримувати владу.
Тут хіба Великий четвер найбільше потрібен людині в християнському циклі церковного року. Богослужіння цього дня є, власне кажучи, певною відвагою. Той, хто вже відкрив для себе суть Великого четверга, той уже не допустить, аби запрошення на Господню трапезу оминуло його. Насправді знаходимо в ній усе, з чого складається людське життя. Міст прокладається між любов’ю і ненавистю, ніжністю і катуванням, святкуванням і допитом, визнанням і зреченням, відвагою перед обличчям смерти і боягузтвом, надією і розпачем, довірою і зрадою. Того дня і під впливом напруги біблійних подій розривається оболонка людського серця; насамперед тоді, коли ми дозволяємо, щоб теми богослужіння пролунали в нас самих, як відлуння. Цей день, як губка, протирає всі наші добрі наміри. Після цих богослужінь, однак, людина не залишається ідеальною. Не залишається такою і віра. Залишається, по суті, тільки безодня, безодня провини і розчарування, смерти і загибелі.
Власне саме це залишається від життя, яке починалося як сповнене надії і діяло так оздоровче, як життя Ісуса, коли не залишається нічого, крім беззмістовного болю, самотности і смерти. Спротив цій безодні людства вимагає більше відваги, ніж будь-який сольний виступ. Наш світ і суспільство виглядали би по-іншому, нескінченно більш по-людськи, якби на рівнях отих найглибших глибин проявлялося більше такої відваги.
Щоб цієї безодні людства зараз знову не усунути з поля зору, а придивитися до неї пильніше, маємо події наступного дня – Страсної п’ятниці. Щораз більше наших сучасників не сприймають того факту, що ми надалі врочисто вшановуємо Страсну п’ятницю. Наприклад, зображення Розп’яття намагаються не тримати в громадських закладах. Більшість людей не переносять послання і вигляд Розп’ятого, адже це не вписується в закономірності їхнього світу. Наслідками Страсної п’ятниці Бог зриває велику гру влади і демаскує структури того, що нелюдське.
Велика п’ятниця означає, що не люди віддають себе в жертву Богові – так, як це було в первісні часи людства; то не людей вбивають і спалюють, аби на інших зійшла Божа милість. Страсна п’ятниця є останнім і остаточним демаскуванням помилкового людського богослов’я жертви.
Страсна п’ятниця – це гучне «стоп», яке волає ангел до Авраама. Страсна п’ятниця означає: «Чоловіче, перестань жертвувати мені свою свободу. Я хочу, щоб ти був вільним». Страсна п’ятниця означає: «Чоловіче, перестань жертвувати Мені своє життя. Я хочу, щоб ти жив». Велика п’ятниця – це свято останнього висновку. Це перейняття Богом, без слова скарги, повної відповідальности за людську свободу. Кров Ісуса є воском для опечатування Божого листа, залізного для людини. Кров Страсної п’ятниці – це внутрішнє забарвлення ясел. Бог у буквальному розумінні заводить свого Сина – заводить Його на хрест. Страсна п’ятниця показує, куди, ми, люди, доходимо, коли покладаємося на свій розум, коли піддаємося своїм почуттям, коли наші пристрасті мстять життю, бо їм не можна бути його частиною. Тоді відбувається те, що повинно відбуватися: Божий закон піддається людській помсті. Як часто це є і сьогодні на вулицях наших міст, у думках, образах, почуттях наших сердець. Урочистість Страсної п’ятниці кладе на цю рану свій палець. Це справжнє зухвальство, Чоловіче, як ти низько впав?! Так, це запитання лунає мовчазною луною при вигляді Розп’ятого: «Чоловіче, як ти низько впав?!»
Тому, щоб навчитися витримати це запитання і не втекти від нього, служить третій і останній день Страсного тижня – Велика субота. Це день, коли нічого не відбувається. Все закінчилося. Все минуло. Так здається. День порожній. Серце порожнє. Сльози виплакані. Все, що досі мало значення, втрачає сенс. Те, що перед тим було для нас радістю, стає марним. Здається, що любов, яка нас оживляла і давала нам крила, розвіялася, так само, як віра, надія і навіть смуток. Ніщо вже не має значення.
Хто уміє дозволити, щоб усе це відбулося і в ньому самому, той готовий стати тим, до кого веде дорога наслідування Христа: новою людиною, яка осягає життя. Саме тут, у вихідній точці віри, в епіцентрі надії, у безодні розчарування й невдачі, саме тут відбувається найбільш незбагненне свято – Великдень.