Є, наприклад, у Євангелії від Марка, надзвичайно вражаюча оповідь про спритних приятелів паралітика, які не дозволяють відговорити себе від ідеї принести свого друга до Ісуса. Щаслива та людина, яка, як паралітик із цієї оповіді, може розраховувати на таких приятелів. Тут ідеться про справді «безсоромну» солідарність. Можна собі чітко уявити, як ті четверо чоловіків, які несуть паралізованого приятеля, спробували насамперед прокласти собі шлях крізь натовп. Однак ніхто з присутніх не був готовий відступитися і опинитися далеко від того незвичайного Ісуса з Назарету. Кожен хотів узяти щось для себе зі слів земляка, який на той час став таким славним. Отож, кожен із присутніх був на місці раніше, ніж ця четвірка з паралітиком. Проходу не було. Однак люди не зважали на наполегливість чоловіків дати можливість приятелеві стати знову життєздатним. Вони стали не комусь там, а самому Ісусові, просто над головою. Щобільше, у будинку, де Він перебував, серйозно пошкодили покрівлю. Та величезна кількість людей, яким вдалося знайти місце довкола Ісуса, звичайно ж, дуже злякалася, коли на їхні голови почала сипатися штукатурка, а кімната перетворилася на хмару пороху. Зрештою, це не була невеличка дірка в стелі. Це були щонайменше два квадратні метри! Навіть якщо в Євангелії не йдеться про реакцію присутніх, натовпом могло поширитися сильне роздратування і переляк. До того ж, вражає реакція Ісуса, а отже, Господаря дому. А втім, Він визнав це нахабство чимось прекрасним. Так, це справжня приязнь. Це справжня віра; така віра, якої бажає для себе Ісус, віра, яка турбується не тільки про власне благо і визнання; віра, яка власне благо і визнання навіть піддає ризику, коли йдеться про потребуючих.
Саме тут виявляється ще одне: це насамперед не власна віра паралітика допомогла йому зцілитися. Це віра чотирьох приятелів дозволила Ісусові сказати: «Відпускаються, сину, гріхи тобі!» (Мр. 2:5). Що ж це означає? Це означає, що справжня обопільна приязнь має навіть силу, яка відпускає гріхи, особливо така приязнь, яка свою надію повністю покладає на зустріч з Ісусом. Як шкода, що так мало про це говоримо. Яка ж життєдайна сила могла би почати ефективно діяти в нашій приязні і якою ж силою променіла би приязнь, якби життєздатність наших друзів була б для нас таким великим прагненням, як для приятелів паралітика!
Я теж хотів би бути таким приятелем: тим, на кого можна покластися навіть тоді, коли інші вже списали тебе і тримають якнайдалі від життя і життєздатности. Я теж хотів би бути таким приятелем, приятелем-братом, чия надзвичайно сильна віра в життя скасовує все, що заперечує життя.
Ось що ще спадає мені на гадку, коли описую цю подію: це справжня історія воскресіння. Четверо чоловіків обережно, поволі через діру в стелі дому Ісуса, де Він перебував разом із іншими, опустили паралізованого приятеля на ношах, звичайно, використовуючи мотузки. Це мусило виглядати так, як гробокопачі на цвинтарі опускають труну в землю. Дім Ісуса в Капернаумі можна було б тоді порівняти до гробу. Гріб – це місце, в якому перебувають тільки померлі. У випадку нашої історії з Євангелії померлими були хіба ті, котрі не могли змиритися з тим, що якомусь чоловікові інший Чоловік надав нові можливості життя. Вони обурилися. Не проявили одностайности з потребуючим. Вони не помічали життя, а лише право на нього. Це також певна форма паралічу. Параліч серця. Духовне виродження. Трагічним при цьому є те, що самі вони не мали приятелів, котрі вірили б у силу життя так, як четверо приятелів паралітика.
Ця євангельська оповідь застерігає нас. Якщо тобі насамперед не важливе життя і його свідчення, то, попри те, що ти хоч би й зблизька розмовляв з Ісусом, ти – мертвий, як труп, і навіть дім Ісуса є для тебе гробом. Однак якщо для тебе має значення насамперед життя і його свідчення, то роби, що хочеш, якщо треба, то навіть щось зухвале. Тоді твоя віра і вчинки матимуть силу, яка благословляє, зцілює і відпускає гріхи. Шкода, що так рідко відважуємося вірити в це.