Іншу зустріч я пережив під час відпустки в Альпах. Протягом двох тижнів я жив, як пустельник, далеко від туристичних маршрутів, у невеличкій мисливській хатині, на висоті близько тисячі трьохсот метрів. Одного разу я вирушив у довгу гірську мандрівку. Раптом на зворотному шляху – залишалося ще добрих півгодини до моєї хати – з-за гірського хребта насунули густі темні хмари. Я не встиг оглянутися, як опинився в епіцентрі раптової гірської бурі. Шипляча блискавка і заглушливий грім, здавалося, розірвуть небо. За кілька секунд я змок до нитки. І раптом – саме коло мене – ще одна блискавка, а за нею – страшний удар грому. Після опанування страху я голосно сказав: «Боже, якщо Ти мене зараз забереш… Моє життя було прекрасним, дякую Тобі за нього. Але, незважаючи на це, піду далі!» Так я і зробив. Крок за кроком. Блискавка за блискавкою. Грім за громом. Довкола мене зсувалися перші лавини дрібного каміння. Я бачив перед собою не далі, ніж на кілька метрів, але мною володіло неописанне почуття спокою та єдности з цим явищем, щобільше, зі всім творінням. Я ніби «знав», що навіть якщо станеться якась прикрість, то мене вона омине».
Відтоді я ніколи більше не мав такого відчуття єдности, як тоді, протягом півгодини в самій середині грозової хмари. Зрештою, я збагатився ще одним досвідом. Коли на останніх метрах я побачив перед собою хатину, яка «була порятунком», мій внутрішній мир витіснив страх щодо того, що мене все-таки може вдарити грім. Гроза попрощалася потужним ударом грому. Поряд диміло дерево. Хмари розірвалися. Над лісовою галявиною розтягнулася дуга веселки. Я тремтів, а сльози на моєму обличчі зливалися з краплями дощу.
Моє життя з помираючим деревом
Неймовірний «досвід розширення кордонів» я мав з іншим деревом. Роками стояв собі сам посередині галявини дуб. Він мав сотні літ – розлогий, сучкуватий, могутній, гордий. Він був прекрасним затінком, особливо в розпалі літа. Під час збирання врожаю і сінокосів він приймав гостей, а серед них і мене. Спочатку мене привозили до дуба в дитячому возику, пізніше я рачкував і бавився довкола нього. Так ми разом зростали. Дуб видавався мені щораз ближчим, і в мене складалося враження, що я також ставав близьким для нього. Об його шорстку кору можна було зручно почухати собі спинку, особливо, коли від спеки піт, досить відчутно спричиняючи свербіж, стікав по тілі.
Що старшим я ставав, то свідоміше відвідував «свого» дуба і в інші пори року – пішки та на коні. Коли я перебував поблизу, неодмінно наносив сюди візит. Погляд і помах рукою ще здалеку були частиною мого візиту, так само, як монотонне погойдування і шелест листя та гілля цього дерева. Навіть мій кінь знав цей ритуал. Він зупинявся, я зіскакував, торкався найнижчого гілля, обнімав «свого» дуба і притуляв щоку до його стовбура – іноді дуже надовго, залежно від того, що турбувало моє серце. Винятковий спокій вливався в мене. Моєму дубові я міг усе розповісти. Я міг довірити йому всі думки і почуття. Він витримував це, навіть те, чого я ніколи не сказав би жодній людині. Він знав про мене все, як ближня лісова капличка, яка з плином літ також отримала важливе місце в моїх відвідинах. Вона також бачила мене ще в дитячому возику, який везла моя понад вісімдесятилітня двоюрідна прабабуся або бабуся.
Позначений смертю
Одного разу я відчув, що «мій» дуб втрачає сили. Прислухаючись вухом до стовбура, я відчував, що мовчання цього дерева все більше переходить у втрату мови – незважаючи на те, що ззовні ще взагалі нічого не було помітно. Дуб так само вистоював перед весняними, осінніми і грозовими буревіями. Але він терпів. А ще вмів слухати і вбирати сльози. З кожним візитом ставало зрозуміло, що я переживу прастарого друга своєї душі. Боляче було дивитися на його страждання. Навіть у помаху руки я відчував смуток недалекого останнього прощання.