«Перебували ж в Єрусалимі юдеї, люди побожні, від усякого народу під небом. А коли оцей гомін зчинився, зібралася безліч народу, та й диву далися, бо кожен із них тут почув, що вони розмовляли їхньою власною мовою!… Усі ж побентежилися та дивувалися, та й казали один до одного: Хіба ж не галілеяни всі ці, що говорять? Як же кожен із нас чує свою власну мову, що ми в ній народились? Парфяни та мідяни та еламіти, також мешканці Месопотамії, Юдеї та Каппадокії, Понту та Азії, і Фріґії та Памфілії, Єгипту й лівійських земель край Кірени, і захожі римляни, юдеї й нововірці, крітяни й араби, усі чуємо ми, що говорять вони про великі діла Божі мовами нашими! І всі не виходили з дива, і безрадні були, і говорили один до одного: Що ж то статися має? А інші казали глузуючи: Вони повпивались вином молодим!»
Одного разу я був на міжнародній конференції християнських студентів: читав їм лекції якраз по Луці. Кого там тільки не було: люди з усієї Східної Європи – поляки, росіяни, румуни, угорці, чехи, німці, французи. Я був дуже захоплений і жваво почав розповідати. Перекладачі-синхроністи ледве устигали перекладати мої словесні піруети мовою цих студентів.
Настав час перерви. До мене підійшла перекладачка, дівчина з Угорщини, яка була мало не в сльозах.
– Докторе Райте, – звернулася вона до мене, – будь ласка, говоріть повільніше, навіть набагато повільніше. Розумієте, у середньому слово угорською рази в два чи три довше, ніж англійською. Навіть якщо б ваша англійська була завжди дуже простою, було б фізично неможливо за вами устигати: надто багато складів.
Звичайно, я послухався. Не лекцію читав, а (за моїми відчуттями) ледве повз і все поглядав у бік працелюбних перекладачів: як там вони, устигають? А сам ні-ні, та й згадував (може, ще і тема була така) цю сцену на початку Дій. Потрібно ж, на П’ятидесятницю перекладачі не знадобилися! Усі слухачі і так усе зрозуміли.
Цікаво, якої мови вони чекали? У більшості жителів Середземномор’я другою мовою була грецька. Після завоювань Олександра Македонського (IV століття до Р. Х.) у багатьох землях грецька стала приблизно тим же, чим нині є англійська. Всякий, хто подорожував, – а тут описуються саме такі люди, – без сумніву, був здатен висловитися грецькою, хоча в самого могла бути в запасі і ще якась одна мова (а то і дві, навіть три). Палестинські євреї добре знали арамейську і говорили арамейською, але деяким міг бути знайомий ще і біблійний іврит. Ще багато хто осягнув як мінімум ази латині: все-таки Римська імперія давали взнаки.
У день П’ятидесятниці апостолам не довелося піклуватися про переклад: усе сталося саме собою. Багато тлумачів дивуються з цього, оскільки бачать у глосолалії не здатність говорити іншими мовами, а певне незрозуміле (нехай навіть богонатхненне) поєднання звуків, яке жодною конкретною мовою не є, хоча і може бути схожою на таку. Врешті-решт, багато нинішніх християн, що говорять мовами, не чекають, що їх зрозуміють, як чекав би бути зрозумілим я, якби в єрусалимському автобусі на мене зійшло знання арабської.
У той же час є добре засвідчені випадки (і в давнину були), як люди за натхненням Духа починали говорити незнайомою мовою, самі ні слова не розуміючи, а згодом виявляли, що неподалік був носій цієї мови, який усе зрозумів. Я особисто зустрічав людей, з якими таке відбувалося, і в мене немає підстав думати, що вони обманювали себе чи мене. І таким епізодам я можу знайти лише те пояснення, що на все воля Божа: не нам визначати Йому межі і шляхи, якими Він бажає донести Благу звістку до людей. Можливо, це потрібно Богові в тих випадках, коли Він працює з особливо упертою людиною. Чи з людиною, якій важко, і її потрібно підтримати. Чи… Ми не знаємо.
Проте цей феномен, яким би дивним він не був для більшості з нас, висвічує щось важливе в оповіданні Луки. Адже перший розділ Дій багато говорив про обіцяння Боже розповсюдити Своє Царство, Своє рятівне суверенне володарювання не лише в Ізраїлі, але і через Ізраїль на весь світ. Іншими словами, йшлося про те, як Бог виконає сказане Аврааму в Бут. 12:3: «І благословляться в тобі всі племена землі!». Обіцяння Авраму ж йде в Книзі Буття відразу після яскравого і забавного розділу про вавилонське стовпотворіння: у Вавилоні замислили будувати «вежу заввишки до небес і зробити собі ім’я». Нічого не вийшло: зухвалий проект спіткала та сама доля, яка завжди спіткає людську зарозумілість, – Бог змішав мови людей, вони перестали один одного розуміти і, відповідно, не могли працювати над створенням суспільства, в якому вже не було б потреби в Богу.
Лука хоче сказати, що з П’ятидесятницею прокляття скасовується: обіцяння Аврааму збувається, і все людство почує Благу звістку про Ісуса («великі діла Божі» в. 11; пор. Дії 10:38-43). Так, усі присутні були юдеями або як мінімум прозелітами (язичниками, що навернулися в юдаїзм): в Єрусалим вони прийшли не просто так, а на юдейське свято. Проте вони зібралися з найрізноманітніших країн, в яких говорили різними мовами і діалектами. Лука дає вражаючий за своїм розмахом список земель: десятки тисяч квадратних кілометрів від Парфії і Месопотамії на півночі і сході до Риму на заході, Єгипту і Аравії на півдні, плюс ще острів Кріт. Сенс не в тому, щоб дати детальний географічний звіт, а в тому, щоб передати загальне враження: найрізноманітніші люди, дуже різношерста компанія.
Недивно, що деяким з присутніх таке різноголосся здалося п’яним базіканням. Знову і знову в Діях ми бачимо, що апостольська проповідь стикається не лише з натхненним прийняттям, але і часто-густо із спротивом, недовірою і кепкуваннями. І до наших днів повно людей, які вважають, що ми марно витрачаємо час і говоримо безглузду нісенітницю. До того ж ще деякі християни хочуть дотримувати пристойність, щоб їх, не доведи Боже, за жодних обставин не прийняли за п’яних: ні о дев’ятій годині ранку, ні в якийсь інший час доби. А тим часом Писання кидає тут нам виклик: чи є в нас досить Духа, досить нового життя, щоб ті, хто слухає нас, хоч взагалі якось відреагували на наші розмови? Якщо ні, то чому? Дух діє на якійсь інший лад або ми так успішно пригасили вогонь Духа, що нічого взагалі не відбувається?