«А Петро та Іван на дев’яту годину молитви йшли разом у храм. І несено там чоловіка одного, що кривий був з утроби своєї матері. Його садовили щоденно в воротях храму, що Красними звалися, просити милостині від тих, хто до храму йшов. Як побачив же він, що Петро та Іван хочуть у храм увійти, став просити в них милостині. Петро ж із Іваном поглянув на нього й сказав: Подивися на нас! І той подивився на них, сподіваючися щось дістати від них. Та промовив Петро: Срібла й золота в мене нема, але що я маю, даю тобі: У Ім’я Ісуса Христа Назарянина устань та й ходи! І, узявши його за правицю, він підвів його. І хвилі тієї зміцнилися ноги й суглобці його!… І, зірвавшись, він устав та й ходив, і з ними у храм увійшов, ходячи та підскакуючи, і хвалячи Бога! Народ же ввесь бачив, як ходив він та Бога хвалив. І пізнали його, що це той, що при Красних воротях храму сидів ради милостині. І вони переповнились жахом та подивом із того, що сталось йому!»
Одного разу стався такий випадок. Юнак тихо пробрався в церкву, сподіваючись, що ніхто його не помітить. Він був закоханий у дівчину, що співала в хорі, і хотів підійти до неї після служби і запросити на побачення. Як себе поводити, він не знав, але дивився на інших: інші, увійшовши, розсаджувалися по лавах, і він сів на лаву. Служба вже починалася, коли до нього підійшов черговий.
– Даруйте, будь ласка, – звернувся він до хлопчини, – у нас сьогодні немає читця. Не могли б ви його замінити?
Спочатку юнак злякався, а потім швидко зметикував: адже тут та сама дівчина! Можливо, їй сподобається, як він читає.
– Давайте, – сказав він.
Йому вручили Біблію, показавши необхідний уривок. І от нарешті підійшов момент. Юнак встав, вийшов вперед, відкрив книгу і став читати. Він почув, як його голос вимовляє смутно знайомі йому рядки:
«Поправді, поправді кажу вам: Хто не входить дверима в кошару, але перелазить деінде, той злодій і розбійник».
Він затнувся. Адже це ж про нього! Він стоїть у храмі, видаючи себе за звичайного вірного, а тільки і прийшов подивитися на дівчину. Узявши себе в руки, він став читати далі. Серце його голосно билося. Про що написано далі?
«…кажу вам, що Я двері вівцям… Злодій тільки на те закрадається, щоб красти й убивати та нищити. Я прийшов, щоб ви мали життя, і подостатком щоб мали».
Щось стрепенулося в юнакові. Він раптом перестав думати про себе. Він перестав думати про дівчину, про общину, про свою смішну удаваність. Він подумав про Людину, яка вимовила ці слова. Не підозрюючи про те, як шокує парафіян, він звернувся до священика:
– Це правда? – запитав він, – усе так і є? Буде достаток життя і всяке таке?
Священик посміхнувся.
– Звичайно! – сказав він, дещо збентежений порушенням порядку, – от чому ми тут. Послухайте наступну пісню, увійдіть до цієї реальності і самі побачите, як воно буває.
Юнак відчував, як нова сила піднімається в ньому: почуття присутності Ісуса і любові до нього. Голос пастиря, що кличе за собою в спокій і щастя неслухняну вівцю. Він отримав більше, значно більше того, на що сподівався. Щось подібне сталося з чоловіком, що сиділа біля Красних (тобто «Прекрасних») воріт єрусалимського Храму. Такі картини можна бачити в багатьох місцях земної кулі, зокрема на Близькому Сході. Люди часто сидять або стоять на одному місці, просячи в перехожих милостиню. Та що там Схід! Пам’ятаю, восени 1999 року я читав лекції в Гарварді і зазвичай ходив Гарвардською площею повз кількох жебраків, у кожного з яких було своє уподобане місце. Іноді я подавав їм гроші. Через років п’ять мені довелося бути в тих місцях проїздом, і я пройшов по тій же вулиці. Жебраки були на своїх місцях.
Нічого дивного в цьому немає, і, без сумніву, єрусалимський натовп давно звик бачити інваліда. Друзі щодня його туди приносили. Вдень він просив милостиню, а вночі його забирали додому.
Отже, його прохання до Петра і Івана звичайнісіньке: він хоче милості, тобто милостині.
Отримає він набагато більше. Відповідь Петра особливо цікава у зв’язку з тим, що ми бачили наприкінці попереднього розділу (спільність майна). Гроші вже не стояли для вірних на першому місці. Вони відкрили для себе нове життя і нову силу. Тому відповідь Петра абсолютно зрозуміла: грошей у нього немає, але є щось набагато краще. І він навіть не став запитувати кульгавого, чи хоче той зцілитися. Він просто узяв і зцілив його ім’ям Ісуса.
Відмітимо два суттєві моменти. По-перше, Лука підкреслює, що Петро і Іван напружено подивилися на жебрака. Чому? Що вони хотіли побачити? Щирий дух, готовий прийняти більше за те, що просить? Серце, сповнене болю і печалі, готове прийняти цілющу любов Божу? Їх погляди зустрілися, і тут відбувається щось важливе: адже не лише апостоли дивляться на кульгавого, вони просять, щоб він подивився на них. Тут не той випадок, коли потрібно збентежено відвертатися, як це часто буває з жебраками, які соромляться дивитися в очі. (А перехожим, у свою чергу, незручно дивитися на жебраків.) Перед нами і глибокий людський контакт, і певна дія Божа.
По-друге, слова Петра перекликаються з наступними розділами і взагалі всім оповіданням Луки. Він не просто каже «встань і ходи!», як, напевно, сказав би сам Ісус. Він ясно показує, кому належить цілюща сила.
«У Ім’я Ісуса Христа Назарянина устань та й ходи!»
Це сила імені Ісуса – тут і усюди. Нам, жителям сучасного Заходу, може здатися дивною сама ідея, що ім’я має силу. (Втім, її певне віддалене відлуння можна уловити в ситуаціях, коли важливе начальство або великий бізнесмен, або видний політик каже: «Скажіть, що ви від мене, назвіть моє ім’я, і вас відразу впустять».) Проте в I столітті, та й зараз багато жителів Сходу прекрасно зрозуміли б, що відбувається. Так, імена мають владу: сила магії, покликання прихованих сил, розкриття можливостей, що лежать за межами звичайних людських здібностей. І віднині, з цього місця в розповіді, ясно: слово «Ісус» має особливу владу. Тільки згадайте його, і творитиметься нове – істина, вірна у всі часи. Саме ця сила перетворила убогого інваліда біля храмових воріт у повного життя вірного. Є про що замислитися.
І ще одна важлива деталь. Досі в Діях події відбувалися в Єрусалимі, але не в Храмі і не навколо нього. Тепер ми бачимо, що вірні регулярно ходили поклонятися в Храм, хоча (як ясно з кінця попереднього розділу) найважливіше – вчення, спілкування, заломлення хліба і молитва – здійснювалося в інших місцях. Сила ж Ісуса була явлена не в Храмі, а за межами храмових воріт. Іншими словами, сила Божа не прив’язана до якогось одного інституту: вона уривається у світ, залишаючи позаду святилище, що стало місцем світської влади і спротиву божественному задуму. Якщо Євангеліє від Луки почалося і закінчилося в Храмі, тепер євангеліст показує, що Блага звістка, хоча і зародилася в Єрусалимі, спрямована до всякого, хто її потребує.