Щоб тебе зрозуміли, необов’язково говорити багато
Хочу сказати тим, хто зараз цікавиться мною, що в мене розкрите беззахисне серце. Будьте обережнішими.
* * *
У ту мить, як хвороба несподівано захопила нас, ми разом об’єдналися, щоб протистояти їй. Ти і я стоїмо пліч-о-пліч, неначе становлячи одне ціле.
Але несподіванка потроху зблідла, стерши гарну яскраву поверхню з твоїх емоцій. Для тебе відчай став звичкою. А мені залишилися страждання.
* * *
Що зробила зі мною хвороба? Я стала чутливою, як пісок, який несе пустельний вітер.
Скільки разів ти звертався до мене раніше, а я навіть не слухала…
А тепер я жадібно вхоплюю кожен твій подих.
* * *
Якщо я простягну мою руку, щоб доторкнутися до твоєї, то ти, прошу тебе, мовчи. Між моєю і твоєю шкірою проходить енергія, яку словами не описати.
* * *
Я повинна спробувати бути міцнішою, ніж та стіна, яку звела між нами хвороба. Я повинна щодня відбивати від неї принаймні шматочок.
І ніколи не забувати про мету: спілкуватися з тобою.
Програти цю щоденну війну – це означало б віддалитися від тебе. Означало би стати покинутою. Означало б самотність.
* * *
Хвороба день за днем виробляє між нами нову мову. Ти це відчув?
Це мова, що відчиняє двері, які занадто довго були зачиненими. Відкриває секрети, які складно прийняти. Полегшує стан душі.
Вчи цю мову, благаю. І вчи її правила.
* * *
Любі мої друзі, невже хвороба так сильно змінила мене? Ви розмовляєте зі мною, як з незнайомою. Невже ви мене не впізнаєте?
Хвороба постала між мною та вами. Вона, як екран. Не затримуйте на ньому ваш погляд. Дивіться наскрізь.
Ви побачите мене, а я тут, чекаю на вас.
* * *
Деколи, після того, як закінчується час відвідин і ви йдете геть, після вас залишається неймовірна порожнеча, яка пронизана тривогою. Це відбувається тоді, коли ви намагаєтеся заповнити тишу звуком слів, що не мають жодного сенсу.
Коли ж замість ваших уст промовляють ваші серця і ви приймаєте тишу, яка панує в ту мить, тоді після вашого відходу залишається безліч нових тем для роздумів, а ваша відсутність не така болюча.
Яке ж багатство ви залишаєте мені, коли йдете!
* * *
Є такі, що йдуть геть, забираючи із собою частинку мене самої. А є такі, що залишають значну частину себе, щоб наповнити моє серце.
* * *
Як і у випадку з усім тим, чого ти не знаєш, ти боїшся моєї хвороби. Здається, що ти боїшся її більше, ніж я, що вже віддавна її знаю.
Чому ж ти замість того, щоб її відштовхувати та ігнорувати, не постанеш перед нею з покорою, як я, щоб зрозуміти її разом зі мною?
* * *
Чому ти так боїшся тиші?
Коли панує тиша, ти панічно встаєш, починаєш поправляти мою подушку або ж йдеш до вікна, щоб описати мені погоду, або починаєш говорити те, що спаде на думку… чим більший твій страх тиші, тим більше речей залишаються несказанними.
* * *
Господи, звільни мене від гарних слів. Тих, що заповнюють тишу, створюючи пустоту.
* * *
Розслабся. Твоя пильність деколи надмірна. Твоїм словам бракує спонтанности. Занадто часто ти питаєш мене: “Як ти почуваєшся? Тобі щось потрібно?”.
Заспокойся: не треба показувати мені, як ти турбуєшся про мене.
* * *
Я б хотіла, щоб ти просто сидів поруч, але по-справжньому поруч, а не обмежувався запитаннями “Як спалось? Болить? Як апетит?”.
Я б хотіла, щоб ти сказав: “Розкажи мені про те, що ти відчуваєш”.
* * *
Заходиш, виходиш, біжиш, вибігаєш. Робиш, перероблюєш, плануєш… Ти думаєш про все. Не забуваєш нічого.
Нічого? Здається, ти забув найважливіше: деколи усміхайся мені!
* * *
Є мить, коли слова перестають бути мостом між людьми, перетворюючись на бар’єр. Це час, коли повинні панувати тиша та несподівані вияви почуттів.