Скільки слів я хотіла сказати, коли бачила тебе! Але я їх так і не сказала. Занадто боялася, що вони розіб’ються об стіну твого нерозуміння.
* * *
Сьогодні я не боюся. Я спущу ці слова з прив’язі, оточу тебе з усіх боків і змушу визнати свою поразку.
Або ти їх вислухаєш, або я більше не говоритиму з тобою взагалі.
Деколи мене немає.
Ти приходиш, говориш, а я відповідаю за інерцією. Але ти цього не зауважуєш. Бо мене немає.
Тобі відповідає моє хворе тіло. Я ж – деінде.
* * *
Якщо я не можу вимагати від тебе, здорового, повного розуміння, то мені вистачить і твоєї мовчазної присутности, коли ти зможеш бути поруч.
* * *
Мої близькі хвилюються за мене. Перш ніж щось сказати, вони думають. Вони сухі та стримані. Вони не знають, як мене сприймати, оскільки більше мене не розуміють. Вони бояться образити мене.
Як мені їм допомогти?
Можливо, просто сказати їм, чого я потребую?
* * *
Я “вдягнена” в цю хворобу і мені важко “ходити” в ній. Вона незручна, тісна і обтяжує.
Ви вимагаєте занадто, коли очікуєте, що я весь час усміхатимусь з покорою, що свідчитиме про терпіння та даруватиме перли мудрости оточуючим.
Не дивуйтеся, коли мені це не вдається. Саме в такі хвилі ви мені потрібні найбільше.
* * *
Чому ви так болісно реагуєте, коли я поводжуся нераціонально? Спробуйте ви пожити з таким тягарем: чекатимете з нетерпінням хвилі, коли зможете скинути його!
Ви повинні дивуватися, коли я, незважаючи ні на що, продовжую працювати над собою, щоб зібратися із силами та боротися. Коли я без жодної скарги приймаю маніпуляції над собою, уколи та обстеження.
Ви повинні дивуватися, коли я, незважаючи на все це, усміхаюся.
* * *
Друзі, якщо ви справді хочете допомогти мені, поважайте мене.
Приходьте провідати мене лише тоді, коли впевнені, що я радісно прийму вас.
Дозвольте мені самій обирати теми для розмови.
Відчуйте мою втому, перш ніж я її продемонструю.
Передусім я вас благаю: поставтеся з розумінням до мого бажання побути деколи наодинці!
* * *
Досить!
Я ні з ким не хочу більше розмовляти.
Я нікого більше не хочу бачити.
Я нічого більше не хочу пояснювати.
Я не маю жодного бажання спілкуватися.
Біль настільки сильний, що все інше вже не має жодного значення.
У такі моменти мені вже все одно, розумієш ти мене чи ні.
Навіть якщо розумієш, то що це змінює?
(Але ти не слухай цю маячню і продовжуй намагатися зрозуміти).
* * *
Вчора мене вирвало. Я думала, що помираю. І я б хотіла померти. Моя сусідка по палаті тактовно обернулася до мене спиною.
Сьогодні зле стало їй. Це було неприємне видовище. Коли криза минула, вона повернулася до мене та ніжно і приязно усміхнулася.
Скільки ж дружби було в її очах!
* * *
Хто стверджує, що все це ілюзія, ніколи не хворів.
* * *
Хтозна, чому у випадку хвороби здорові займають позицію тих-що-все-знають, а хворі тих-що-нічого-не-знають…
Якби хворі покірно слухали, то здорові віднайшли б мужність говорити…
Один засмучений волонтер присів на ліжко, що стоїть навпроти мене. Протягом години він розмовляв зі старою бабцею, яка покликала його. У неї завжди меланхолійний настрій. Він пішов усміхнений, усміхалася і вона.
Трішечки неввічливо я спиталася: “А про що ви говорили?”.
Вона відповіла, дивлячись на мене очима, що аж світилися від щастя: “Він сказав, що його покинула дівчина. Йому була потрібна підтримка… я дала йому кілька порад…”
* * *
Ти справді хочеш зробити мені подарунок? Розшир мій світогляд, бо в цій палаті занадто тісно.
Проведи мене до найдальшого вікна і залиши мене ненадовго там. Помріяти.
* * *
Як я бачу сусідку по палаті, так вона бачить мене. Як я оглядаю та оцінюю її стан, так вона оглядає і оцінює мене. Мій погляд зумовлює її погляд.
* * *
Поруч зі мною сидить мій син. Він тримає мене за руку та питає: “Мамо, поясни мені свою хворобу. Я уважно слухаю”.
Можливо, саме це мені й потрібно: слухання.