«Коли ж їх відпустили, вони до своїх прибули й сповістили, про що первосвященики й старші до них говорили. Вони ж, вислухавши, однодушно свій голос до Бога піднесли й промовили: Владико, що небо, і землю, і море, і все, що в них є, Ти створив! Ти устами Давида, Свого слуги, отця нашого, сказав Духом Святим: Чого люди бунтуються, а народи задумують марне? Повстають царі земні, і збираються старші докупи на Господа та на Христа Його. Бо справді зібралися в місці оцім проти Отрока Святого Твого Ісуса, що Його намастив Ти, Ірод та Понтій Пилат із поганами та з народом Ізраїлевим, учинити оте, що рука Твоя й воля Твоя наперед встановили були, щоб збулося. І тепер споглянь, Господи, на їхні погрози, і дай Своїм рабам із повною сміливістю слово Твоє повідати, коли руку Свою простягатимеш Ти на вздоровлення, і щоб знамена та чуда чинились Ім’ям Твого Святого Отрока Ісуса. Як вони ж помолились, затряслося те місце, де зібрались були, і переповнилися всі Святим Духом, і зачали говорити Слово Боже з сміливістю!»
На початку літа 1989 року я відправився в Єрусалим читати лекції, а заразом попрацювати над парою книг, зокрема про Ісуса. Одного разу, сидячи у своїй кімнаті в соборі св. Георгія, я працював над темою вигнання бісів Ісуса: Його битви з бісами, Його боротьби з тими людьми, які звинувачували Його самого в союзі з дияволом. Обмірковувавши матеріал, я усвідомлював, що про нього складно говорити не лише з історичних позицій, але навіть і з богословських і що я вторгаюся в ті сфери, від яких вважав за краще б триматися чимдалі.
Нарешті потрібні слова були начебто знайдені. Я сів за комп’ютер і написав кілька абзаців. Несподівано пролунав гучний хлопок. Усі електричні системи в будівлі вимкнулися. Виявляється, робітник вгорі, намагаючись щось полагодити, випадково вбив цвях у головний кабель. Йому ще пощастило, що він залишився живий. А я втратив усю роботу, зроблену за ранок.
Було так неприємно, образливо, після всіх цих тяжких годин, спроб зрозуміти історію і глибинні сенси, що я ледь не розплакався. Я вийшов у сусідню кімнату, сів за рояль і пограв на ньому декілька хвилин, намагаючись заспокоїтися і прояснити думки. Потім повернувся назад і схилив коліна. Чомусь мені спали на розум слова Дії 4:29 (можливо, я чув їх перед цим у соборі того дня або в той тиждень).
«Нині, Господи, – молився я, – споглянь на їхні погрози і дай рабу Твоєму із повною сміливістю слово Твоє повідати, простягаючи руку Твою так, щоб знамена та чуда чинились Ім’ям Твого Святого Отрока Ісуса». Потім я сів за стіл і став відновлювати уранішню роботу.
Досі я молився так неодноразово, хоча зазвичай і не в таких дивних обставинах, але часто з відчуттям, що в наші дні боротьба йде не менша, ніж у дні апостолів. Іноді це битва з реальними представниками влади (як у Дії 4). Іноді битва з духом віку цього, який буває властивий, скажімо, якійсь організації, або сім’ї, або клубу, і який диктує, які речі «говорять», а які «не говорять». (Можливо, доводиться чітко сповідувати християнство, і це сповідання повисає в повітрі не менш скандально, ніж грубе слово.) Іноді це битва внутрішня, коли те, що мені дуже хочеться зробити, сказати або подумати, суперечить тому, про що каже текст: нічого не поробиш, потрібно визнавати власну упередженість, каятися і змінювати свої погляди і поведінку. Як би то не було, битва реальна. Я не хочу сказати, що вона неодмінно із самими силами пітьми (хоча і таке дуже навіть буває). Я лише знаю, що коли ти говориш або пишеш про Ісуса, про Його хрест і воскресіння, про нове життя, що руйнує окови і випускає людей на свободу, неначе збираються сили, які роблять усе можливе, щоб цьому чинити опір.
У попередньому уривку було посилання на псалом 118, і ми бачили, наскільки важливий він був для ранньої церкви, яка зазнавала гоніння від влади. Тепер ми знаходимо апостолів за молитвою, коли вони повернулися до друзів після походу в Храм, що затягнувся, всупереч очікуванням, до ранку. Цього разу вони згадали про псалом 2. І це ще один псалом, що має безпосереднє відношення до цієї ситуації.
Починається він з питання до Бога: «Чого то племена бунтують, а народи задумують марне? Земні царі повстають, і князі нараджуються разом на Господа та на Його Помазанця» (Пс. 2:1-2). Питання це стоїть у ряді довгої єврейської традиції, згідно якої Бог поміщає Свій народ серед ворогуючих і жорстоких народів землі як знак Свого прийдешнього Царства, суверенного володарювання, яке нарешті принесе людям мир і справедливість. Зробить Він це через помазаного Царя, який назветься «Сином Божим». Цьому «Синові Божому», сповіщає автор псалма, Всевишній дасть у спадщину не лише Землю обітовану, але і всі народи світу. Обіцяння Аврааму розширюється (пор. Пс. 72 і 81) і віднині охоплює весь світ.
Таким чином, коли апостоли цитують (в. 25-26) у своєї повної віри молитві псалом 2, вони не просто відшукують у Біблії якийсь текст, який відбивав би почуття, що весь світ проти них. Вони беруть текст, який дуже яскраво і сильно говорить про Месію як Сина Божого, якому уготовано володарювати над світом. Це переконання знаходиться в самому осередді ранньохристиянської віри, і ми знаходимо його у відомому уривку в апостола Павла. У Посланні до Римлян (1:3-5), можливо, цитуючи вже існуюче сповідання, Павло сповіщає: через воскресіння Бог показав, що Ісус дійсно Його Син, Месія з насіння Давидового, і що Ісус тому є Володар світу і Йому мають бути вірні всі народи.
Дуже упевнена молитва! І не тому, що люди знаходилися в особливо благочестивому настрої, а тому що вони були глибоко вкорінені в древній біблійній традиції. Вони починають молитву наступними словами: «Владико, що небо, і землю, і море, і все, що в них є, Ти створив!», тобто волаючи до Бога Старого Заповіту, Бога, до Якого можна звертатися з приводу усього, що відбувається в Його володіннях. Потім йде цитата з псалму. Потім поточна ситуація чітко корелюється з біблійною розповіддю. У результаті молитва містить характерну для Дій богословську думку: навіть такі жахливі події, як хрест Ісуса, були узгоджені з волею Божою (в. 28). Нечестя володарів, попущене Богом, сприяє реалізації Його задумів: навіть людський спротив Він обертає Собі в хвалу.
Тепер, коли ґрунт підготовлений, йде основний зміст молитви. Не «нехай помруть страшною смертю», не «нехай начальство буде приємнішим». Не «нехай припиняться гоніння» і навіть не «наверни їх у християнство, щоб місіонерство пішло на лад». Замість цього ми бачимо просте: «І тепер споглянь, Господи, на їхні погрози, і дай Своїм рабам із повною сміливістю слово Твоє повідати». Опозиція існує, і Бог усе про неї знає. Але нам треба бути вірними, свідчити про Ісуса сміло і впевнено. І є сила Божа, яка не є нашою власністю, але яка завдяки Ісусу вестиме людей до нового життя.
У кожному новому поколінні церкви необхідно вчитися такій упевненій молитві. Ми не шукаємо гонінь. Але коли вони починаються, якої б форми вони не мали, вони сконцентровують наші думки, посилають нас до Писань і примушують покладатися на милість і силу Божу. Знову і знову церкві необхідно набувати те почуття божественної присутності, яка струшує нас, змахує з нас пил і павутину, наповнює Духом і дає сміливості.