«А люди, що ввірували, мали серце одне й одну душу, і жаден із них не вважав що з маєтку свого за своє, але в них усе спільним було. І апостоли з великою силою свідчили про воскресення Ісуса Господа, і благодать велика на всіх них була! Бо жаден із них не терпів недостачі: бо, хто мав поле чи дім, продавали, і заплату за продаж приносили, та й клали в ногах у апостолів, і роздавалося кожному, хто потребу в чім мав. Так, Йосип, що Варнавою що в перекладі є син потіхи був прозваний від апостолів, Левит, родом кіпрянин, мавши поле, продав, а гроші приніс, та й поклав у ногах у апостолів.»
Фрази деяких політиків стають народними. Я вже не молодий і пам’ятаю, як Гарольд Макмілан сказав, що «ніколи не було так чудово». Деякі американці чули, як Франклін Рузвельт говорив про «Новий курс». І ще довго Маргарет Тетчер буде для людей «залізною леді».
Западають у пам’ять і фрази з інших джерел. Наприклад, багато хто вживає вираз «заколоти теля відгодоване» у сенсі «почастувати кращим, що є удома», навіть не підозрюючи, що походить воно з притчі про блудного сина (Лк. 15). Чи часто цитують: «так боягузами нас роблять роздуми», «пращі і стріли лютої долі», не знаючи, що узяті ці фрази з монологу Гамлета в Шекспіра. І так далі.
Літературних джерел у нас багато: цитуй – досхочу, хоча нині часто-густо віддають перевагу над читанням комп’ютерним розвагам. Адже ще нещодавно в багатьох домах єдиною справжньою книгою була Біблія! До речі, днями в одній газеті була опублікована цікава стаття. Її автор нарікав, що нові переклади Біблії позбавили багатьох віруючих людей ситуації впізнавання, коли ти чуєш фразу і інстинктивно дізнаєшся її як частину свого світу.
Про це варто згадати у зв’язку з використанням Старого Заповіту в Новому. Як ми вже бачили, часто коротка цитата несе із собою з первинного контексту цілий уривок, можливо, навіть цілий світ, цілий світогляд. І багато уважних читачів відмічали, що щось подібне відбувається у в. 34. Лука вже повідомляв, що перші єрусалимські християни продавали майно і роздавали тим, хто має потребу. Навіщо він повторює цю інформацію? Що в цьому додаванні нового?
Перші християни зовсім не першими в тодішньому юдаїзмі стали жити общинним життям. Найзнаменитіший з інших прикладів ми знаходимо в кумранських рукописах. Вони описують «общину Заповіту», що об’єдналася навколо якогось «Учителя Праведності» (жив у І столітті до Р. Х. чи трохи раніше). Цей Учитель сповістив (чи послідовники сповістили від його імені), що через його служіння Бог встановив «новий Заповіт», про який сповіщали пророки, особливо Єремія і Єзекіїль. Раніше Учителеві чинили опір ієрархи єрусалимського Храму. Більше того, Учитель і сам міг бути священиком (можливо, альтернативним кандидатом на пост первосвященика). Учені обговорюють усе це дуже детально. Ми ж доки зауважимо наступне: роблячи такі твердження, кумранські автори та інтерпретатори (серед кумранських текстів знайдена безліч біблійних рукописів і декілька коментарів на них) розуміли себе як общину, в якій утілився древній ідеал Ізраїлю як народу Заповіту. Тому в них була спільність майна. Спочатку в людей виникала довіра до общини; потім, остаточно вирішивши приєднатися, вони розставалися з майном.
Мабуть, щось дуже подібне і зі схожої причини було в перших християн. Вони увірували, що Бог уклав «новий Заповіт» (звичайно, не через Учителя Праведності, а через Ісуса з Назарету). І відповідно вони вважали себе «общиною Заповіту», в якій збуваються обіцяння Божі. Одне з важливих обіцянь міститься в Книзі Второзаконня. Втор. 15 містить статут про «суботні» роки: кожні сім років має відбуватися прощення боргів; борги позикодавцям відпускаються. І сказано: «Не буде серед тебе вбогого, бо конче поблагословить тебе Господь у Краї, якого Господь, Бог твій, дає тобі на спадок, щоб ти посів його» (Втор. 15:4).
І тоді думка Луки стає остаточно ясна. Лука стверджує, що першохристиянський рух – справжня община Заповіту, спочатку задумана Богом. Вона можлива завдяки повному прощенню гріхів і боргів через хресну смерть Ісуса; невипадково сам Ісус сповістив (Лк. 4) про початок Ювілейного року (пор. Іс. 61) і проповідував прощення гріхів і боргів. Тепер Його учні самим практичним чином утілюють обіцяння про оновлення Заповіту. Причому вони не лише прощатимуть борги кожні сім років, але в них взагалі не буде приватної власності, бо все буде спільне. Як ми вже відмічали, це не означає, що вони залишилися без даху над головою: інакше їм було б ніде жити і збиратися, та і Павло згодом припускає як самоочевидне, що в людей є домівки, де вони живуть і їдять (1Кор. 11:22), – і це при тому, що згідно з вченням Павловим, на дар любові Божої в Христі необхідно відгукуватися спільністю грошей, і не лише в рамках своєї общини, але виходячи за рамки територіальних і культурних бар’єрів (Рим. 15:25-29; 2Кор. 8-9). У Павлових церквах цей принцип такий важливий, що незабаром після заснування ним громади в Солуні апостолу довелося попереджати про небезпеку утриманців, які тільки беруть від общини, хоча самі здатні заробляти. Така небезпека можлива лише в громадах, де принцип розподілу власності є одним із засадничих.
Повторним описом церкви Лука завершує два розділи, що описують зцілення кульгавого, відповідь Петра та Івана перед владою і молитву вірних. Це дало йому можливість ввести декілька тем, які будуть важливі в подальшому оповіданні. Зараз він звертає особливу увагу на життя первинної церкви як справжнього народу Божого, причому, мабуть, вказує на певний парадокс. Храмова влада вважала, що охороняють офіційні традиції Ізраїлю; але в тому ж самому місті була община, яка жила так, як і мав жити справжній народ Заповіту, а отже, зменшувала значущість того, що відбувалося в Храмі. Що ти робиш з грошима і власністю, дуже багато що говорить про те, що в тебе за община. Відповідно, поведінка первинної церкви була красномовною. І недивно, що вони були здатні переконливо свідчити про воскресіння Ісуса! Вони своїм життям показували реальність воскресіння, тоді як багато сучасних християн не можуть навіть десятину віддати церкві.
Лука також показує, що мають на увазі деякі новозавітні тексти (наприклад, Флп. 2:1-4; Еф. 4:1-4), коли кажуть, що у вірних одне серце і один розум. Зрозуміло, що сюди входить і заклик до глибокого і сердечного консенсусу з ключових питань. Проте первинні юдеохристияни не провели такого різкого розмежування, як ми, між серцем/розумом і практичним життям. «Серце і душа одна» – це не лише «згода по спірних проблемах», але і «готовність ставитися до потреб іншого як до своїх власних». Знову таки тут є важлива старозавітна алюзія і знову в контексті Заповіту. «І дам Я їм серце одне та дорогу одну» – обіцяє Бог Єремії (Єр. 32:39; аналогічно Єз. 11:19). Так, каже Лука, і це відбулося через Ісуса. От вона, община нового Заповіту, де все це відбувається. І звідси право Ісусової общини вважатися справжніми зборами народу Божого, а ті, хто керують Храмом, – лише підробка. У свою чергу, це збільшує конфлікт між учнями Ісуса і храмовою владою, конфлікт, який через декілька розділів стане дуже гострим.
Лука також використовує тему спільності майна, щоб представити нам персонажа, який буде важливий у наступному оповіданні. Це людина на ім’я Йосип, прозваний апостолами Варнавою, тобто «сином потіхи». Він був левітом, тобто належав до коліна Левія, з якого виходили храмові священнослужителі другого рангу. (Власне священики були нащадками Аарона, одній із сімей у коліні Левія.) Для Луки Варнава – приклад людини, яка продала власність і принесла виручені гроші апостолам.
Можливо, що продане ним поле знаходилося на острові Кіпр, звідки він був родом і куди він потім відправиться з Павлом у першу заморську місіонерську подорож (Дії 13). Проте прізвисько Варнава, як ми побачимо, виправдалося не лише в його готовності ділитися майном, але і в допомозі людям, що знаходяться в скрутній ситуації (Дії 9:27; 11:22-26). Як і у своєму Євангелії, так і в Діях, Лука вставляє в розповідь різних людей не лише з тим, щоб зробити її яскравішою, але щоб показати, як виглядає на практиці слідування за Ісусом.