У цьому розділі перераховуються «виходьки з округи, що прийшли з полону вигнання, яких вигнав був Навуходоносор, цар вавилонський, до Вавилону, і вони повернулися до Єрусалиму та Юдеї, кожен до міста свого» (Езд. 2:1). У цьому списку слід зазначити кілька цікавих деталей. По-перше, сам факт наявності цього списку показує, яким дорогоцінним для Бога був відгук, викликаний Його благодаттю в серцях Його народу, як би мало він не проникав у Його думки відносно Його дому. З цієї причини Господь подбав про збереження цього списку, на доказ того, що Він з радістю споглядає навіть найменші плоди роботи Свого Духа, і що навіть імена Його людей відомі й проголошуються заради підбадьорення всіх тих, хто ходить по Його шляхах, і вони ототожнюються з Його цілями заради підтримки віри й вірності в часи занепаду й відступництва (порівн. Лк. 12:8; Об. 3:5). Спочатку наведені імена голів (Езд. 2:2), а потім іде класифікація народу відповідно до їхнього сімейного походження.
Якщо досліджувати цей перелік більш детально, можна виявити чотириразовий розподіл. Аж до вірша Езд. 2:42 описуються ті, хто був явно з Ізраїлю, Юди, Веніямина або Левія (серед останніх – співаки й храмові підданці). За ними йдуть два інших класи: нефінеї й раби Соломона (Езд. 2:43-58), щодо яких потрібно буде сказати кілька слів. Що стосується нефінеїв, то виникає питання, чи були вони єврейського походження. Це слово, очевидно, означає «ті, які дані»; і був зроблений висновок, що вони, на підставі місця, в якому їхні імена зустрічаються в даному розділі (див. також 1Хр. 9:2), мали інше походження, але вони були спочатку приставлені до левитів для їхнього служіння, навіть як левитів, – тільки левити по Божому велінню й замість первородних Ізраїля були віддані Аарону для служіння Господеві в Його скинії (див. Чис. 8:5-26). Натяки на таких людей ми знаходимо у двох текстах Писання. У книзі Числа ми читаємо відносно здобичі, взятої в мадіанитян: «…взяв Мойсей з половини Ізраїлевих синів вийнятого одного з п’ятдесяти з людини та зо скотини, та й дав їх Левитам, що виконують сторожу Господньої скинії, як Господь наказав був Мойсеєві» (Чис. 31:47). Ми також читаємо, що Ісус Навин сказав гаваонитянам: «…не переведеться з-посеред вас раб, і рубачі дров, і носії води для дому Бога мого!» (І. Нав. 9:23).[1]
Таким чином, можливо, що саме тут ми знаходимо походження нефінеїв – тих, хто був збережений від справедливого Божого суду; і якщо вони й були обернені в рабство, то це була рабська праця по Його милості й пов’язана з Його домом, і тим самим саме прокляття, що лежало на них (див. І. Нав. 9:23), перетворилося в благословення. Про що нам це говорить? Те, що, замість знищення від меча воїнства Господнього, нефінеї були врятовані, і тепер, через багато століть, вони перебувають у почесному союзі з Господнім народом, і їхні серця також відкриті до дому Господнього, оскільки вони в цей особливий момент верталися з Вавилона з іншими бранцями.
Таким чином, безсумнівно, вони є неабиякою ознакою об’єктів благодаті навіть у цих обставинах. Щодо рабів Соломона, то інформація про них менш виразна. Але ми читаємо, що Соломон «взяв за поборових працівників… аж до цього дня» дітей аморреїв, хеттеїв, ферезеїв, евеїв та євусеян, які були залишені в землі і яких діти Ізраїлю також не змогли повністю винищити (1Цар. 9:19-21). Можливо, нащадки цих людей одержали найменування «раби Соломона». Однак, імовірно, трапилося те (уже взятий нами урок знову має значення), що найменший зв’язок із Господнім народом стає засобом благословення – нехай не завжди духовного (звісно, це не завжди буває), але майже завжди тимчасового благословення, хоча інколи воно через гріх і невір’я може бути зведене тільки до довготи днів і земних благ. Але з «рабами Соломона», як і з нефінеями, мабуть, відбулося щось більше; тому що через дію благодаті вони вернулися за своїм власним бажанням, щоб допомагати в будівництві Божого дому в Єрусалимі. Кількість людей цих двох категорій становила триста дев’яносто два.
Далі нам показано два інших класи, які займають особливе й, у певному сенсі, найбільш сумне становище. Там було шістсот п’ятдесят двоє людей – діти Делаї, діти Товійї, діти Некоди, які не могли показати своє походження й довести, «чи вони з Ізраїля». Крім них і діти священиків: діти Ховайї, діти Коца, діти Барзіллая. «Вони шукали свого запису родоводу, та не знайшли, і були вони вилучені зо священства» (Езд. 2:59-62).
У землі їхнього вигнання така увага до звань і кваліфікацій не проявлялася. Вавилон символізує порочність, якій піддані Божі люди внаслідок своїх гріхів, і, отже, період їх полону був часом смутку. Так, дійсно, часом, коли вони страждали під рукою свого Бога, але також і часом сум’яття й безладдя; і це, безсумнівно, було так, оскільки вони були без храму, без жертов і без присутності Ієгови. Але тепер, коли по милості їхнього Бога настало відновлення – хоча і вірно те, що це було часткове відновлення, але воно містило в собі чітку дію Духа Божого, – тепер, коли дім Ієгови знову повинен був стати їхнім центром, вони почали виявляти належну цікавість до правових титулів усіх тих, хто повернувся з Вавилона.
Якщо хтось не міг довести своє походження, то не мав права брати участі в праці, до якої вони були покликані; а у випадку священиків наслідки були ще більш сумними. Вони, якщо не могли знайти свій родовід, як нечисті були виключені зі священства. Їм не було сказано, що вони не були священиками; в основу було покладено те, що їхні домагання не мали доказів. Це могло відбутися в майбутньому; і, таким чином, «намісник [Тиршафа] сказав їм, щоб вони не їли зо Святого Святих, аж поки не стане священик до уріму та тумміму» (Езд. 2:63). Коли цей час прийшов, священик, який повинен був бути знову обдарований від Бога розважливістю й проникливістю через світло й досконалість Бога (урім і туммім), міг підтвердити дійсність їхнього священства; але до цього часу вони були позбавлені своїх домагань. Благодать може повернути те, що було втрачено під законом, тільки вони повинні терпляче очікувати цього.
Чисельність усього суспільства, як нам тепер повідомляється, становила сорок дві тисячі триста шістдесят чоловік (Езд. 2:64). Крім них, були їхні раби й рабині, яких було сім тисяч триста тридцять сім; і при них – двісті співаків і співачок. Також було сімсот тридцять шість коней, двісті сорок п’ять віслюків, чотириста тридцять п’ять верблюдів і шість тисяч сімсот двадцять ослів (Езд. 2:65-67).
Таким було це величезне зібрання, або караван, що вирушив у дорогу з Вавилона в Юдею і Єрусалим, і серця їхні були відкриті до святої справи, до якої вони були покликані Богом. Але більш пильний погляд на елементи, з яких складалася ця громада, виявить справжніх провісників занепаду й розладу. Наприклад, яке відношення до цих пілігримів мали співаки й співачки? Їхня країна була спустошена, їхнє святилище було спалено вогнем і розорено, і вони самі являли собою лише незначний залишок, який щойно звільнився з-під ярма полону. Воістину, це не був час для веселощів і пісень! (Порівн. Пс. 136:1-9.) На жаль! Будь-яка дія Духа Божого, що спричиняє пожвавлення в серцях Його народу, поспішно обмежується людиною і її власними думками й бажаннями. Навіть перший відгук на Його могутню силу приєднує до тих, хто істинно попадає під Його вплив, також і тих, хто буде руйнувати весь рух і стане причиною його зовнішньої невдачі. Які чудові приклади цього – історія книги Суддів, а також багато подій у кожній епосі Церкви!
Ми читаємо, що, прибувши в місце призначення, деякі з голів їх батьків, коли прийшли до дому Господнього в Єрусалимі, добровільно жертвували на дім Божий, щоб відновити його на його початковому місці. Вони дали, виходячи зі свого статку, в скарбницю на виконання робіт шістдесят одну тисячу драхм золота, п’ять тисяч мін срібла й сто священицьких убрань (Езд. 2:68-69).
Цікаво відзначити форму твердження: «…коли вони прийшли до Господнього дому, що в Єрусалимі». Це говорить про те, що будинок, яким би не був його зовнішній стан, і незважаючи на те, що його зрівняли з землею, однаково продовжував існувати в очах Божих. Таким чином, хоча до часу служіння Господа існувало три різні доми, у думках Бога це завжди був один і той самий дім. З цієї причини Огій виражає таку думку: «Більша буде слава цього останнього дому від першого» (Ог. 2:9). У книзі Ездри, безсумнівно, криється ще одна причина для такої форми слів. Здається, Бог використовував спустошення Свого святилища для того, щоб торкнутися сердець цих голів батьківських родів. Коли вони прийшли до дому Ієгови (коли вони побачили, так би мовити, його стан), то були вражені і з радістю жертвували зі свого майна; і, як Дух Божий уважно відзначає, тим самим ставлячи печатку Свого схвалення на цю дію, вони жертвували згідно статку свого. У цьому вони, звичайно, являють приклад на всі часи для тих із Господнього народу, які мають привілей служити Господеві, чи то беручи участь у потребах Його святих, чи в потребах Його служіння.
Ця глава закінчується виразом: «І осілися священики й Левити, та з народу, і співаки, і придверні, і храмові підданці по своїх містах, і ввесь Ізраїль по своїх містах» (Езд. 2:70). Духовний читач має право задатися питанням, чи не є цей запис – особливо якщо його читати у світлі того, що відбувалося згодом, як описано в розділі 1 книги пророка Огія, – ознакою згасання їх першої активності, чи не виявляє він тенденцію думати більше про себе й про свої будинки, ніж про інтереси дому Господнього. Соломонові треба було тринадцять років для будівництва свого власного будинку, тоді як усього сім років було витрачено на будівництво храму; і коли знаєш, якою є людина по своїй природі, не дивно, що залишок, який вернувся, насамперед почав думати про свої особисті потреби. Але якщо це й так, то наступний розділ покаже, що слово Бога усе ще потужно діяло в їхніх душах, на похвалу Тому, Хто викупив їх із полону й з’єднав їх із Собою в думках Свого серця про Єрусалим і Свій храм.
[1] Порівняйте з текстом Езд. 8:20.