Оскільки дім Ієгови було закінчено, то слідом за цим ми знаходимо розповідь про його освячення. «І справили сини Ізраїлеві, священики, й Левити, та решта вигнанців свято відновлення того Божого дому з радістю. І принесли в жертву на свято відновлення того Божого дому: волів – сотню, баранів – двісті, ягнят – чотири сотні, а козлят у жертву за гріх за всього Ізраїля – дванадцять, за числом Ізраїлевих племен. І поставили священиків за їхніми частинами, а Левитів – за чергами їхніми, на службу Божого дому в Єрусалимі, як написано в книзі Мойсея» (Езд. 6:16-18).
Було природним, що вони раділи в такий момент, бо дім їхнього Бога був вираженням усіх благословень завіту, в якому вони стояли. Нарешті, після стомлюючих років невдач, труднощів, розчарувань і вболівань дім стояв готовий перед їхніми очима. Саме для цього вони були виведені з Вавилона, і якщо хтось із них сіяв зі слізьми, то тепер вони пожинали з радістю. Але їхню власну незначність і вбогість їхніх обставин можна побачити, зрівнявши це освячення з освяченням храму Соломона. Тоді цар приніс у жертву двадцять дві тисячі волів і сто двадцять тисяч овець, крім овець і волів, «що через многоту не була ані записувана, ані лічена» (2Хр. 7:5; 5:6). Якби вони зосередили свою увагу на цьому аспекті, їхня радість, як після закладення основи, могла б супроводжуватися плачем і слізьми. Однак віра має справу з невидимим, і вона могла нагадати розумам цього слабкого залишку про те, що Ієгова був не менш могутнім і не менш милостивим щодо них, аніж до Соломона.
Нехай дім був менш славним, а вони самі були всього лиш бідними підданими язичницького монарха, але якщо Бог був за них, а саме так і було, то ресурси, доступні для віри, були такими ж безмежними, як і завжди. Неможливо переоцінити в наших головах істину, що Христос залишається тим же для Свого народу в дні труднощів і в часи благополуччя. Якщо ми випробовуємо силу цього, це піднімає, як ніщо інше, нас над нашими обставинами й надає нам мужності спрямовуватися вперед, яка б не була небезпека на шляху.
І в діях цих дітей полону виявилася віра: ми бачимо, що вони принесли жертву за гріх за весь Ізраїль. Не весь Ізраїль був тут, а тільки представники двох або трьох племен; але вони були на землі своєї нації перед Богом, і вони розуміли це, тому й включили у свою жертву за гріх усі племена Ізраїлю. У цей момент діти Ізраїлю також характеризувалися слухняністю. Вони упорядкували служіння в будинку – священики й левити, «як написано в книзі Мойсея». Шлях слухняності, чи то для окремої особистості чи для зібрання, – це єдиний шлях благословення. У такий час – саме коли дім Божий був закінчений, – для них могло здатися дурістю те, що людина могла входити в думки Бога щодо дому Божого. Їхньою єдиною турботою було знати, що Бог сказав, що Він ухвалив. Так було, коли дім Божий будувався в день П’ятидесятниці, в апостольській церкві. Але те, що трапилося після відходу апостолів, трапилося знову, як відбулося й із залишком, як ми побачимо в заключному розділі книги Ездри; тобто слово Боже як єдиний регулятор Його дому часто зміщається людиною для її власної зручності або заради її власної мудрості. Немає більш підступної небезпеки, ніж поступове проникнення в зібрання людських думок і прийомів замість Слова Божого. Справді, це – зсув, нехай і ненавмисний, Господа з Його позиції верховенства над Своїм народом. Тому за всіх часів необхідно пам’ятати слова нашого воскреслого Господа: «Хто має вухо, хай чує, що Дух промовляє Церквам» (Об. 2:7,11,17,29; 3:6,13,22).
Після освячення дому, по закінченні короткого проміжку часу, святкувалася Пасха. «А поверненці справили Пасху чотирнадцятого дня першого місяця, бо очистилися священики та Левити, як один, – усі вони чисті. І вони зарізали пасхальне ягня для всіх поверненців, для своїх братів священиків та для себе. І їли Ізраїлеві сини, що вернулися з вигнання, і також усі, хто відділився до них від нечистості народів землі, щоб звертатися до Господа, Бога Ізраїлевого. І справляли вони свято Опрісноків сім день у радості, бо Господь їх потішив і обернув до них серце асирійського царя, щоб зміцнити їхні руки при праці дому Бога, Бога Ізраїлевого» (Езд. 6:19-22).
Зв’язок надзвичайно прекрасний. Після того як дім їхнього Бога було закінчено, Його народ святкує спогад свого викуплення з Єгипетської землі й у такий спосіб нагадує собі, на славу Ієгови, про основу, на якій вони стоять, а також про факт, що основою всього їхнього благословення, всіх Божих діянь у благодаті для них, була кров заколеного ягняти. Це, відповідно до слова Мойсея, була «ніч сторожі для Господа, бо Він вивів їх з єгипетського краю. Ця сама ніч – сторожа для Господа всім синам Ізраїля на їхні покоління» (Вих. 12:42). Ніщо не могло показати більш чітко, що ці діти полону в цей момент мали розум Господа, ніж святкування ними Пасхи. Залишившись без свідчення слави царства, вони спрямовувалися вгору, поки не досягли уставу всього того, чим вони володіли, чи то в реальності чи в перспективі, і там сповідували Бога як Бога свого порятунку. Таким чином, вони будували на тому, ким Бог був для них, на підставі крові пасхального агнця, і вони знайшли в цьому, як і окремі люди завжди знаходять, незмінну й непохитну скелю. Їхні серця були у святковому стані, «тому що очистилися священики й Левити», – як ми читаємо (Езд. 6:20; див. Чис. 9:10-14). Вони відділили те, що належало Тому, Чиє свято вони святкували.
Крім синів Ізраїлевих, були й інші, які приєдналися до них у цьому святкуванні: «…усі, хто відділився до них від нечистості народів землі, щоб звертатися до Господа, Бога Ізраїлевого» (Езд. 6:21). Чи були вони з числа деяких ізраїльтян, які залишилися в землі, коли їхні брати були поведені в полон, чи вони були з язичників, нам не сказано. У книзі Вихід говориться: «Приходько та наймит не буде їсти її» (Вих. 12:45); але потім додано: «А коли буде мешкати з тобою приходько, і схоче справляти Пасху Господеві, то нехай буде обрізаний в нього кожен чоловічої статі, а тоді він приступить справляти її, і він буде, як народжений в краї. А кожен необрізаний не буде їсти її» (Вих. 12:48; див. Чис. 9:14). Тому можливо, що вони були «приходьками»[1]; і якщо це так, до дітей полону їх привабило свідчення Божественної сили, яка була видна в їхньому відділенні від зла. На жаль, ми не читаємо, що хтось інший був ще так притягнутий; навпаки, діти Ізраїлю згодом були захоплені язичниками. Це завжди відбувається з народом Божим: коли Дух Божий діє серед нього і коли, внаслідок цього, він ходить, у певній мірі, відповідно до природи свого покликання, то завжди буде деяке число людей, яких приваблює те, на що вони дивляться, і які шукають їхньої присутності та спілкування. З іншого боку, коли життя й сила пропадають і змінюються холодністю й байдужністю, тоді приваблює світ, а не Церква. Таким чином, кожне пожвавлення Божої Церкви найбільш впливове на початку, бо тоді прояв сили Духа більш явний.
Після Пасхи вони, відповідно до слова Бога, сім днів з радістю святкували свято Опрісноків (Езд. 6:22; див. Вих. 13:6-16). Це свято наставало відразу ж за Пасхою, і з Пасхи випливає його особливе значення. Апостол пояснив нам це, говорячи: «…наша Пасха, Христос, за нас у жертву принесений. Тому святкуймо не в давній розчині, ані в розчині злоби й лукавства, але в опрісноках чистості та правди!» (1Кор. 5:7-8). Тобто в момент нашого викуплення Бог заявляє Свої права на нас і бажає, щоб ми відповідали на Його вимоги святим життям – відділенням від зла й відділенням для служіння Йому. Свято тривало сім днів, тобто, мало досконалу тривалість, що символізує період нашого життя.
Таким чином, у Старому й Новому Заповітах усі домагання Бога на Свій народ засновані на відкупленні. «…Ви не свої… бо дорого куплені ви» (1Кор. 6:19-20). Це, як би не змінювалися слова, є незмінною нотою й подає той самий урок, повторюваний усюди: оскільки Він святий, то ми також повинні бути святими. Квасне не повинно перебувати в наших житлах, але ми повинні вічно святкувати з опрісноками чистоти й істини. І ці дві речі ніколи не повинні роз’єднуватися у вченні. Якщо благодать – необмежена благодать – проявляється в нашому викупленні, то благодать повинна діяти й у серцях відкуплених. Якщо Бог викликає нас зі світу, то ми не повинні вертатися й знову шукати для себе дім у світі. Якщо по благодаті ми обмиті дорогоцінною Кров’ю Христа, Він, звичайно, дивиться за тим, щоб ми зберігали наш одяг неопоганеним.
Це був час радості для цього бідного залишку. Благословення Бога спочивало на синах Ізраїлю, і серце язичницького царя було звернене до них. На якийсь час хмари розсіялися, і вони могли заспокоїтися в сяйві прихильності неба й землі.
На цьому перша частина книги закінчується; інші чотири глави присвячені місії й праці Ездри.
[1] Цей висновок можна взяти під сумнів. Після дослідження в читача може скластися своя власна думка.