«Припровадивши ж їх, поставили перед синедріоном. І спитався їх первосвященик, говорячи: Чи ми не заборонили з погрозою вам, щоб про Те Ім’я не навчати? І ото, ви своєю наукою переповнили Єрусалим, і хочете кров Чоловіка Того припровадити на нас… Відповів же Петро та сказали апостоли: Бога повинно слухатися більш, як людей! Бог наших отців воскресив нам Ісуса, Якому ви смерть були заподіяли, повісивши на дереві. Його Бог підвищив Своєю правицею на Начальника й Спаса, щоб дати Ізраїлеві покаяння і прощення гріхів. А тих справ Йому свідками ми й Святий Дух, що Його Бог дав тим, хто слухняний Йому. Як зачули ж оце, запалилися гнівом вони, та й радилися, як їм смерть заподіяти?…
І встав у синедріоні один фарисей, Гамаліїл на ймення, учитель Закону, поважаний від усього народу, та й звелів на часинку апостолів вивести. І промовив до них: Мужі ізраїльські! Поміркуйте собі про людей цих, що з ними робити ви маєте. Бо перед цими днями повстав був Тевда та й казав, що великий він хтось, і до нього пристало з чотириста люда. Він забитий, а всі ті, хто слухав його, розпорошились та обернулись в ніщо. Після нього повстав, під час перепису, Галілеянин Юда, та й багато людей потягнув за собою. Загинув і він, а всі ті, хто слухав його, розпорошились. І тепер кажу вам: Відступіться від цих людей, і занехайте їх! Бо коли від людей оця рада чи справа ця буде, розпадеться вона. А коли те від Бога, то того зруйнувати не зможете, щоб випадком не стати і вам богоборцями! І послухались ради його.
І, покликавши знов апостолів, вибили їх, наказали їм не говорити про Ісусове Ймення, та й їх відпустили. А вони поверталися з синедріону, радіючи, що сподобились прийняти зневагу за Ймення Господа Ісуса. І щоденно у храмі й домах безупинно навчали, і звіщали Євангелію Ісуса Христа.»
Біля порогу на підлозі лежала посилка. Ми не чули, як приходив листоноша. Ми не знали, як і чому вона взагалі там виявилася. Посилка була важка, з численними і майже нечитаними наклейками. Створювалося враження, що вона пішла не за тією адресою, а потім у результаті довгих поневірянь потрапила до нас.
– Найголовніше зрозуміти, – помітив хтось з дітей, – звідки вона взялася.
Якраз у ті дні газети були повні повідомлень про погрози терористів, бомбах у посилках і небезпеці нічийних предметів у транспорті. Правда, незрозуміло, кому треба нас висаджувати в повітря, але хто знає, і взагалі конспірологічні теорії завжди привабливіші, ніж нудні і очевидні відповіді.
Ми вертіли посилку в руках. Нарешті хтось помітив маленький напис на задній стороні. Це була назва місця, де ми побували кілька місяців тому. І тут усе стало ясно. Жодних бомб, нічого зловісного: зимовий одяг, який ми брали закордон для одного конкретного візиту. В іншій частині поїздки він би тільки обтяжував, тому ми залишили його в готелі: нехай упакують і вишлють до нас додому поштою.
Отже, основне питання: звідки він взявся. Воно встало ребром для єрусалимських вождів, які з найбільшим незадоволенням намагалися вирішити, що робити з новим рухом, як би він там себе не називав («це Життя», «Шлях» і т. д.). Цікаво, що таке питання одного разу задав і сам Ісус, правда, не про Себе (хоча це малося на увазі), а про Івана Христителя: звідки його звістка, від Бога або чисто людська вигадка (Лк. 20:1-7)? Чи дійсно Івана Христителя призвав Бог або він просто, одного разу прокинувшись, вирішив, що слід занурювати співвітчизників у воду і запевнити їх, що Царство Боже не за горами? Природно, що питання зовсім не умоглядне, а має саме практичне значення. Якщо Бог не діє в русі, то він відводить народ з істинного шляху і його потрібно зупинити. Проте якщо діє, то виходить, що близьке Царство Боже – близьке незвичайною і тривожною близькістю. Третього не дано.
Храмова верхівка вважала самоочевидним, що Бога в «цьому Житті», цій зграї баламутів і самозванців, немає. Адже проповідь апостолів діяла не через офіційні канали! Ясно, що Бог мешкає в Храмі, і тільки в ньому дає прощення і спасіння Своєму народу. Та і потім, якщо послухати апостолів, виходило, що ієрархи і натовп розіпнули кого не слід і тепер терміново повинні каятися: подумати тільки, вони, вожді народу, яких усі повинні слухатися, самі виявилися головними грішниками! Без сумніву (якщо дивитися на речі їх очима), неподобство терміново треба присікти. Тому вони знову взялися допитувати апостолів.
Відповідь Петра їх розсердила ще більше (в. 33). Як і раніше (4:19), він пояснює, що йдеться про вибір: слухатися Бога або слухатися влади? Це питання містить цікаву паралель до питання в Лк. 20:1-7 і потім Дій 5:38-39: рух від Бога чи суто людська ініціатива? Чи будемо ми коритися Богу чи людській владі? Це питання, яке досі ставить Ісус, як невіруючим (чи був Він від Бога або фанатиком, що обманувся?), так і вірним (чи йти на компроміс з тими людськими встановленнями, які суперечать Євангелію, чи зберігати вірність навіть ціною цивільного непослуху?). Яскраве і динамічне оповідання Луки дає чіткі орієнтири християнам: як поводитися в подібних ситуаціях з тих часів і донині.
Цікаво, що в ті ранні дні ніхто точно не знав, як називати не лише новий рух, але і самого Ісуса. До часу Павлових послань (років 20-30 після цих подій) усе встало на свої місця: Ісус є Месія (Христос), Господь і Спаситель. Проте в даний момент вони пробують різні можливості сказати, ким Він був і що робив. Петро сповіщає, що «Бог наших отців» (тобто не якийсь інший Бог: апостоли не відводять Ізраїль до поклоніння іншим богам, але зберігають вірність юдейській традиції) підвищив Ісуса і підніс його як «Начальника й Спаса». Ісус – Начальник, бо вказав шлях у нове творіння Боже і веде людей у новий світ, де зустрічаються небо і земля (частково подібно до того, як вважалося, що вони зустрічаються в єрусалимському Храмі, але і абсолютно по-новому). Спас, бо переміг смерть, а тому може позбавити людей не лише від цього останнього ворога, але і від інших подібних ворогів (хвороби, пригноблення, гонінь, в’язниці).
Петро пояснює: цей Ісус, Якого ви віддали на вбивство, дає новий шанс Своєму народу, Ізраїлю. Ісус пропонує покаяння і прощення гріхів – якраз те, у чому була функція Храму, і вражаюче, що каже ієрархам про це галілейський рибалка! Знову-таки ми не дивуємося, що питання про єрусалимський Храм і його місце в задумі Божому постало дуже гостро. Але попутно зауважимо що «покаяння» – це не лише людська річ, як би покликана переконати Бога виявити милосердя. Покаяння – це ще і дар Божий, що дається Духом Святим (див. також Дії 11:18). Тут ми бачимо ще одну таємницю, але таку, якою жили перші християни.
Петро наговорив достатньо, щоб його убили на місці, якби вважали, що це зійде з рук. Проте події приймають несподіваний оборот. Втім, не такий вже несподіваний, якщо ми уважно читаємо Луку: незважаючи на бажання влади покінчити з апостолами, увесь час їх щось виручає. То ангел випустить їх з темниці, то хлопчик вчасно підслухає змовників, то вдумливий «аутсайдер» вкаже людям, готовим на насильство, на неприємну істину.
Гамаліїл – дуже відома фігура в текстах юдаїзму. Його пам’ятають як одного з найбільших рабинів усіх часів, глибоко віруючого і благочестивого, блискучого знавця Закону і педагога (до речі, серед його учнів був Савл з Тарсу: Дії 22:3). У ті часи були дві великі богословські школи, які пішли від двох великих учителів, що жили за покоління до Ісуса: Шамая і Гілеля. Шамай зазвичай займав жорсткішу і більш ригористичну позицію, причому не лише в тлумаченні Біблії, але і в політиці: необхідно бути як можна більше ревним згідно Тори, і якщо це означає насильство проти порушників і критиків Закону, нехай буде насильство. У древніх Писаннях так поводилися Гінхас і Ілля (Чис. 25; 3Цар. 18), і їх треба наслідувати. Гілель міркував інакше: Бог хоче, щоб Ізраїль дотримував Закон. Оскільки дотримання Закону – це питання внутрішнього розташування серця, примушувати людей не варто. Ми наслідуємо Закон Божий, а інші нехай самі для себе вирішують. Живи сам і давай жити іншим.
Безумовно, Гамаліїл був послідовником Гілеля (хоча як мінімум один з його учнів – Савл/Павло! – був цим не цілком задоволений). У даному випадку він висловлюється дуже принципово. Він відмічає, що в недавньому минулому були і інші рухи, інша смута. Гамаліїл виражається не цілком точно: майже напевно Юда Галілеянин був до Тевди, а послідовники Юди, хоча і розпорошилися спочатку, згодом перегрупувалися і існували як революційний рух ще років сорок. Проте принцип ясний: якщо це людська вигадка, сама провалиться, а якщо від Бога, то бережіться. І краще залиште людей у спокої, оскільки зараз судити рано, який з двох варіантів вірний (думка первосвящеників стосовно цього була однозначною, але Гамаліїл переконав решту зборів).
Церква ніколи не може передбачати, хто раптом несподівано заступиться за наше право існувати, проповідувати і учити про Ісуса. Наша справа бути вірними і у випадку конфлікту слухатися Бога, а не людську владу. Можливо, нам доведеться витерпіти чи фізичне насильство (в. 40-41), чи знущання і кепкування. Як би то не було, слід дотримувати стійкість. Якщо ми дійсно віримо, що Бог воскресив Ісуса, то питання, яке Гамаліїл залишив відкритим (з нами Бог або ні?), вирішене раз і назавжди.