Текст для проповіді: “Заради Сіону я не мовчатиму, – заради Єрусалима не заспокоюсь, аж поки не з’явиться, як світло, його праведність, і не запалає його спасіння, як факел. Тоді побачать народи твою справедливість, й усі царі – твою славу. Називатимуть тебе твоїм новим ім’ям, яке визначать ГОСПОДНІ уста. Ти будеш чудовим вінцем у руках ГОСПОДА, – царською короною в руці твого Бога. Про тебе більше не скажуть: Залишена! – а про твій край не будуть говорити: Спустошений! – адже тебе називатимуть: Моя втіха, а твою країну: Заміжня, – тому що ГОСПОДЬ уподобав тебе, і твоя земля стане одруженою. І як юнак одружується з дівчиною, так твої нащадки стануть єдиними з тобою; і як наречений тішиться нареченою, так твій Бог радітиме тобою” (Ісаї 62:1-5).
Одруження – одна з найважливіших подій у житті людини, яка ділить її життя на “до” та “після”. Це один із етапів соціалізації, який знаменує перехід на новий рівень у суспільстві. Саме тому практично в кожній культурі є такий обряд як весілля, коли наречені, їхні родичі та друзі, а також інші члени громади святкують цю подію. Представники світської чи духовної влади благословляють нову сім’ю, роблячи її легітимною в очах суспільства, внаслідок чого чоловік та дружина несуть один за одного відповідальність, спільно господарюють, користуються майном і готуються дати життя новому поколінню людей. Принаймні, так влаштовано традиційне суспільство.
Неважко переконатися, що хоча в сучасній Україні й залишається багато елементів таких взаємовідносин, але, все ж таки, шлюб перестав відігравати роль ініціації. І чоловіки, й жінки сприймаються суспільством як повноцінні та самодостатні особистості, незалежно від свого сімейного стану. Почасти, саме завдяки цьому в нашій країні дедалі меншає шлюбів, а натомість, дедалі більшає розлучень. З 1991 по 2021 рік кількість шлюбів зменшилася в 2,5 рази, а 60% з них закінчується розлученням.
Через це нам досить складно уявити собі всю глибину образів з книги пророка Ісаї. Вірші, які ми прочитали сьогодні – це опис весілля між містом Єрусалимом та його Богом. Давньоєврейською мовою іменник місто – жіночого роду, тому євреям було простіше уявити свою столицю нареченою ЯХВЕ. Для нареченої тих часів шлюб – це, насамперед, набуття нового статусу. За великим рахунком, лише після укладання шлюбу вона ставала повноцінним членом суспільства. Романтичні аспекти, звичайно, могли грати певну роль, проте найчастіше шлюби укладалися з розрахунку. Читаючи пророчі книги, ми маємо пам’ятати, що згідно традиційних уявлень, наречена, виходячи заміж, стає тією, ким вона і покликана бути: дружиною та матір’ю. Поза цим її життя вважалося неповноцінним, а й навіть проклятим, і за це суспільство їй постійно дорікало…
Драма цього уривку в тому, що Єрусалим, центр світського та духовного життя юдеїв, перебував у занедбанні після його руйнування вавилонськими військами. Частина населення була депортована до столиці імперії, а та, що залишилася, перебувала в жалюгідному становищі. Божий народ, який був створений для того, щоб свідчити про милість і доброту ЯХВЕ, був пограбований та розвіяний по світу. Євреї, втративши свою державу, зазнали кризи ідентичності, і перебували на межі зникнення, а отже – не могли виконати свого призначення, виглядаючи в очах оточуючих наче дівчина, яку ніхто не бере заміж: проклятими та знедоленими.
Пророк порівнює Господа з нареченим, що прямує до будинку нареченої у світлі смолоскипів. І тоді всі народи побачать славу Ізраїлю, подібно до того, як гості на весіллі бачать усю красу нареченої, яку він порівнює з вінцем – дорогоцінною короною. І нарешті настає момент, коли наречена вже не має в очах інших знедоленого вигляду, а її життя перестає нагадувати пустелю…
Ця радість шлюбу між Єрусалимом та Господом буде взаємною. “І як наречений тішиться нареченою, так твій Бог радітиме тобою”. Відновлення Ізраїлю є важливим для Бога. Він прагне цього не просто через жаль та співчуття, але через пристрасне кохання. Ці вірші сповнені справді еротичних образів близькості, яку ЯХВЕ хоче мати зі Своїм народом. Для нас, адже ми звикли до більш “духовних” формулювань, це трохи незвично, проте в Старому Завіті Бог часто говорить про Себе як про Того, Хто пристрасно бажає єдності зі Своїми людьми, а їхня невірність ображає і принижує Його, подібно як чоловіка принижує зрада дружини.
Бути коханою – це призначення для столиці Божого народу. І, хоча Єрусалим та Храм були відновлені, все ж, юдеїв не полишало відчуття, що справжнього возз’єднання з Богом ще не сталося. Гріх невірності, через який місто було свого часу зруйноване, все ще тяжів над народом, і тому він перебував під п’ятою інших імперій: спочатку Персії, пізніше Македонії і, врешті решт, Риму. Справжнє визволення поки не прийшло. А коли воно таки настало, то набуло зовсім несподіваного вигляду.
Бог, на якого чекав народ, втілився в Ісусі Христі. Його мати, Марія, отримавши звістку про зачаття від Святого Духа, ще не була одружена, і ця вагітність погрожувала зруйнувати її заручини з чоловіком, зробивши її знедоленою в очах оточуючих, оскільки навряд чи хто повірить слову простої дівчини… Але Марія сказала: “Ось, я раба Господня, нехай буде мені за словом твоїм” (Луки 1:38), ризикнувши всім, що в неї було заради народження Спасителя.
Господь прийшов до Своєї нареченої, до Єрусалиму, столиці народу, якого Він створив для Себе, але опинився там у становищі знедоленого, був принижений, відданий до рук язичників та вбитий. Але, незважаючи на це, Він до кінця виконав Своє призначення, постраждавши за тих, хто вірить у Нього. Воскресіння Ісуса поклало початок і процесові відродження Його народу. Християнська Церква, народжена в Єрусалимі, на п’ятдесятий день після Великодня, стала тією справжньою нареченою, якою був покликаний стати Ізраїль. Бог зібрав віруючих у Нього вже з усіх народів та мов, з усіх соціальних груп, та вибудував Новий Єрусалим, призначення якого – бути Його Коханою.
У нас немає нічого такого, завдяки чому ми можемо заслужити Його любов і набути такого високого статусу в Його очах. Але Господь Сам нас обирає і закликає лише до одного – чекати, коли Він прийде у Своїй славі. Тоді ж відкриється і наша слава, яка до цього була прихована, і ми нарешті повністю звільнимося від тенет гріха та смерті, ставши тими, ким були створені від початку: образом і подобою Бога.
Англійський богослов Ніколас Томас Райт написав чудову книгу, яка називається “Бог є! Що далі? Як стати тими, ким ми покликані бути?” Там він розмірковує над питанням: якщо Бог пробачив усі наші гріхи і прийняв нас, то що ж ми маємо робити, доки ми живі й доки Ісус не прийшов удруге? Як має, і чи має взагалі, змінитися життя християнина? Якщо коротко, то Райт дає таку відповідь: ми маємо використовувати відміряний для нас час для того, аби навчатися бути тими, ким хоче бачити нас Бог. Для цього він пропонує практикуватися в трьох чеснотах: вірі, надії та любові.
Віра означає, що нам потрібно вчитися довіряти Богу, відмовитися від прагнення контролювати своє життя і життя оточуючих, вчитися жертвувати та присвячувати себе іншим людям, хоча це може завдавати нам страждань.
Наша надія полягає не в тому, що ми після смерті будемо, подібно до безтілесних духів, літати хмарами та грати на арфах, а в тому, що Господь воскресить нас із мертвих у тілесному вигляді, як зробив це з Ісусом Христом, а також відновить все творіння в його первинному вигляді. А значить, усе матеріальне, включаючи наше тіло та тіла інших людей, добробут та навколишнє середовище, – все це має в очах Бога цінність. А отже, повинно стати і нашою цінністю також.
І, нарешті, любов – безкорислива допомога та підтримка тих, хто цього потребує, посвячена праця на своєму робочому місці та взаємне служіння в сім’ї – це ті напрями, куди ми можемо спрямовувати зусилля, щоб усвідомити: хто ми і до чого покликані.
Диякон Олександр Жакун, 17.12.2023