Текст для проповіді: “Відходячи звідти, Ісус запримітив чоловіка, який сидів на митниці і звався Матвієм, та й каже йому: Іди за Мною! Той підвівся і пішов слідом за Ним. І коли Він сидів при столі в домі, прийшло багато митників та грішників, і посідали вони з Ісусом та Його учнями. Побачивши це, фарисеї сказали Його учням: Чому це ваш Учитель їсть [і п’є] з митниками та грішниками? Він же, почувши, відповів: Не здорові потребують лікаря, а хворі. Ідіть же й навчіться, що то значить “хочу милосердя, а не жертви”, адже Я прийшов закликати не праведників, а грішників [до покаяння]” (Матвія 9:9-13).
6 травня 1945 року в Баварії за тридцять кілометрів від містечка Бад-Райхенхалль, дванадцять французів, які служили в дивізії СС “Шарлемань” і щойно вийшли зі шпиталю після поранень, без опору здалися американським військам. Наступного дня їх передали французьким військам, що билися за союзників, під командуванням генерала Леклерка. Дізнавшись, що солдати в німецькій формі – французи, генерал приїхав до них, і обурившись, почав їх всіляко ображати, а пізніше наказав розстріляти без суду і слідства. При цьому полонені СС-івці не розкаялися і до останнього вважали, що воюючи на боці Гітлера, вони захищають свою батьківщину від більшовизму.
Це один із яскравих епізодів того, як у суспільстві, травмованому війною, ставляться до зрадників. Або до тих, кого вважають зрадниками. Я підписаний на різні телеграм-канали з новинами Одеси, і досить часто там пишуть про людей, які передавали росіянам інформацію про пересування військ, розміщення ППО, наводили на цілі або надавали їм іншу допомогу. Іноді за гроші, але іноді, також з ідейних міркувань. На окупованих територіях десятки, якщо не сотні людей, добровільно співпрацюють з ворогом, намагаючись скористатися можливістю отримати, за їх допомоги, владу і вплив.
І, чесно кажучи, мене лякає перспектива того, що може статися, коли Україна звільнить усі окуповані території, включаючи Донбас та Крим. Більшість впливових колаборантів напевно втечуть до Росії або помруть через “випадкові” події – адже зрадників не любить ніхто. Проте, ми залишимося жити в країні, де сотні тисяч людей у тій чи іншій мірі працювали на ворога, десятки тисяч перебували в органах влади, тисячі воювали за Путіна, а сотні за нього загинули, залишивши по собі вдів та сиріт. І я не знаю, як зіткнення із цією реальністю вплине на наше суспільство. Чи можуть бути зцілені ті рани, які завдала ця війна, що триває не 11 місяців, а вже майже дев’ять років.
Левій Матвій, майбутній апостол, як то кажуть, добре влаштувався при окупаційній римській адміністрації. Його поставили митником, тобто чиновником, який збирав мито з тих, хто хотів торгувати, або щось завезти до міста. Цікаво, що до недавнього часу збирачі податків не отримували офіційної платні, або вона була суто символічною. Передбачалося, що вони збиратимуть більше грошей, ніж необхідно, і за рахунок цього зароблятимуть. Звичайно, це викликало ненависть і зневагу з боку людей, поборами яких займалися митники. Але найгірше було те, що вони працювали на римську владу, змушуючи юдеїв зі своєї кишені оплачувати утримання ворожої армії та адміністрації у своїй країні. Тому митників вважали великими грішниками.
Гріх найчастіше сприймається немов би якийсь поганий вчинок, здійснений загалом гарною людиною. Але Святе Письмо малює нам зовсім іншу картину. Грішник – це зрадник. Це той, хто зрадив Бога і служить гріху. Як писав апостол: “Хіба ви не знаєте, що кому віддаєте себе як раби на послух, рабами того ви і є; кого слухаєте: або гріха – на смерть, або послуху – на праведність?” (Римлян 6:16). Тому митник – ідеальний образ грішника: він свідомо служить тим, хто є ворогом Бога, а значить, йому не місце серед тих, хто вважає себе вірним Йому, тобто серед Божого народу.
І ось, до такої людини, що сидить біля збору мита, тобто на своєму прибутковому робочому місці біля воріт міста, Ісус каже – “Іди за Мною”. І той, покинувши пост, піднявся та пішов за Ним. Ця історія нагадує покликання перших апостолів: Андрія, Петра, Якова та Івана. Вони почули Ісусові слова: “ідіть за Мною, і Я зроблю вас ловцями людей” (Матвія 4:19). Вони залишили свої рибальські сіті, тобто звичний спосіб життя та джерело доходу, і вирушили слідом за Тим, кого вони вважали гідним такої жертви. Якщо рибалок мотивувала можливість піднятися соціальним ліфтом і, як вірні слуги потенційного Месії, отримати свій шмат влади і багатства, скинувши владу римлян і тих, хто на них працював, то що мотивувало Матвія?
Можливо, нам допоможе в цьому розібратися різниця між описом двох покликань. У нашому євангельському уривку написано: “той підвівся і пішов слідом за Ним”. Звісно, слово “підвівся”, можна зрозуміти, як чисто фізичну дію – зміну положення тіла в просторі. Легко уявити собі митника, який сидить на лавці біля купки срібних монет. І щоб піти слідом за Ісусом, йому, звичайно, треба спочатку підвестися. Але цікаво, що зазвичай для опису зміни положення тіла в просторі використовується інше грецьке слово, а слово “аністемі”, яке стоїть в уривку, вживається в Євангеліях тоді, коли йдеться про воскресіння. “Христос анесті!” – “Христос воскрес!” вигукуємо ми під час Великодня.
Слова Ісуса дали Матвієві надію на нове життя, буквально відродили, воскресили його. Він залишає служіння гріху, яке вело до смерті, і починає служіння Христу, яке веде до життя. Це те, що в християнстві називається покаянням. У нашій культурі покаяння, як правило, пов’язане з муками – людина має спокутувати, відпрацювати, відмолити все вчинене нею зло. Не дивно, що така перспектива мало кого приваблює. Дивно те, що в Євангелії образ покаяння – це… вечірка! Ісус разом з Матвієм, подібними до нього митниками та іншими, чий спосіб життя сприймався як ганебний, гарно провели час за святковою вечерею.
Таким чином аж ніяк не міг діяти Месія! Так гадали фарисеї. Вони сприймали самих себе як тих, хто правильно служить Богові та є головним патріотом Свого народу. Фарисеї вірили, що ревне виконання заповідей повинно наблизити момент втручання Бога в історію та жаданого відновлення Ізраїлю. Тому вони й самі жорстко ставилися до Закону, і прагнули примусити до цього інших юдеїв. Поведінка Ісуса щодо митників викликала закономірне здивування: “Чому це ваш Учитель їсть [і п’є] з митниками та грішниками?”
Відповідаючи їм, Сам Ісус каже: “Не здорові потребують лікаря, а хворі. Ідіть же й навчіться, що то значить “хочу милосердя, а не жертви”, адже Я прийшов закликати не праведників, а грішників [до покаяння]”. Причому, на мою думку, слова “здорові” і “праведники” стосовно фарисеїв варто взяти в лапки. Вони себе безумовно такими вважали, але Ісус бачив їх наскрізь – як “гроби побілені” (Матвія 23:27), які зовні здавалися святими, але всередині наповнені смертю, тобто по суті, нічим не відрізнялися від тих, кого вони таврували як “грішників”.
Покаяння в очах Бога – це не безглузді та марні спроби спокутувати свою провину перед Ним та іншими людьми. Покаяння – це прямування шляхом життя. Ісус – це та жертва, яка була принесена за нас, щоб ми, як і Матвій, змогли відродитися, пережити це покаяння і стати на шлях життя. Шлях у бік тієї картини світу, яку символізує вечірка: радість, любов, прийняття і взаємне служіння, відсутність засудження та ієрархії, що ґрунтується на насильстві. Це те Боже Царство, яке ми проповідуємо, і яке в міру своїх скромних сил намагаємося втілювати у своєму житті та у своїй громаді. Вхід на вечірку є безкоштовним, точніше, він уже оплачений – самим Христом. І ця вечірка, у багатьох сенсах, “all inclusive”.
Ісус у нашому уривку двічі закликає кудись іти. Вперше закликає Матвія, а вдруге – фарисеїв. Насправді, Він виганяє їх, оскільки вони, вважаючи себе гідними, такими не були. І, більш того, вони вважали, що мають право визначати, хто є гідним, а хто ні. Вони нічим не кращі за Матвія, який міг не пропустити в місто торговця з товаром, якщо він не заплатить йому мито. От тільки мито, у цьому випадку, не гроші, а підпорядкування тій філософії й тому способу життя, який проповідували фарисеї.
І, на жаль, багато церков зараз так само переконані, що їхнє вчення та їхній спосіб життя – єдино правильні. А ті, хто з цим не згодні – зрадники Божої справи та грішники. І нам з вами важливо не бути подібними до фарисеїв. Адже тоді ми ризикуємо бути відправленими Ісусом у зовсім іншу подорож.
Але ця історія – не лише про духовні питання. Ми можемо її застосувати для того, щоб зцілити наше поранене суспільство після війни. Найгірше, що може зробити Церква – це підтримати позицію: “Ви співпрацювали з ворогами і тому ми вас зрікаємося, а якщо хочете спілкування – то приймайте світогляд сторони, що перемогла, і спокутуйте свою провину”. Це виглядає справедливим, але насправді така позиція мало чим відрізняється від фарисейського лицемірства. Не тому, що не зрозуміло, де є добро, а де – зло. А тому, що провину перед тими, хто постраждав від твоїх дій, практично завжди неможливо ані спокутувати, ані навіть виміряти. І мова не про те, що злочинці, чию провину доведено, повинні уникнути справедливого покарання – правосуддя має відбутися. Вона, швидше, про ті підвалини, на яких ми будуємо суспільство. Нічого доброго не може бути побудовано на почутті ненависті та почутті своєї, до того ж, уявної, переваги. Хіба ж не з цими ідеями прийшов агресор на нашу землю?
Що може запропонувати Церква? Ми можемо закликати до істинного покаяння. Запропонувати всім мешканцям України: і патріотам, і тим, хто співпрацював із окупантами, і тим, хто так і не знайшов у собі сміливості зайняти чітку позицію – стати на цей шлях. Шлях від того місця, де ми опинилися, до зразка того суспільства, яке хотів би бачити Бог. Суспільства, де панують радість, любов, прийняття та взаємне служіння, відсутні засудження та ієрархія, що ґрунтується на насильстві. Я вважаю, що християни в Україні покликані пропонувати такий зразок майбутнього, до якого хотілося би прагнути. І закликати всіх спільно будувати саме таке майбутнє. Тоді, можливо, рани нашого суспільства зможуть хоч трохи зцілитися.
Те, про що я говорю, скидається на утопію. Можливо, це так і є. Але я гадаю, що це той внесок, який християнська Церква може зробити в післявоєнне відродження своєї країни. І думати про це потрібно вже зараз, щоб на момент звільнення нам було що запропонувати.
Я вірю, що епізод покликання Матвія в Євангелії говорить саме про те, що Божа милість є справді універсальною. Більш того – вона є інклюзивною, незважаючи на те, що така думка є не досить прийнятна для нас. Давайте про це пам’ятати.
Диякон Олександр Жакун, 05.02.2023