Текст для проповіді: “І вели з Ним на страту також інших двох злочинців. І коли прийшли на місце, яке зветься Череповище, тут розіп’яли Його й злочинців – одного праворуч, а другого – ліворуч. Ісус говорив: Отче, прости їм, бо вони не знають, що роблять! А ті, які ділили Його одяг, кидали жереб. А народ стояв і дивився. Насміхалися і начальники [з ними], кажучи: Він інших спасав, тож нехай спасе і Себе Самого, якщо Він Христос, Божий Обранець! Глузували з Нього й воїни; вони, приступаючи, подавали Йому оцет і казали: Якщо Ти – юдейський Цар, спаси Себе! Над Ним був напис, [зроблений грецьким, латинським та єврейським письмом]: Це – Цар юдеїв. Один із розп’ятих злочинців лихословив Його, кажучи: Хіба Ти не Христос? Спаси Себе й нас! А другий обізвався і, докоряючи йому, сказав: Чи ти не боїшся Бога, коли й сам на таке засуджений? Але ми – справедливо, бо дістаємо належне за те, що вчинили; Він же нічого поганого не зробив! І додав: Ісусе, згадай мене, коли прийдеш у Царство Твоє! А Він сказав йому: Запевняю тебе: сьогодні ти будеш зі Мною в раю! І коли настала шоста година, наступила темрява по всій землі – до дев’ятої години; померкло сонце, а завіса храму роздерлася надвоє. Скрикнувши гучним голосом, Ісус промовив: Отче, у Твої руки передаю Свій дух! Сказавши це, Він віддав духа. Побачивши те, що сталося, сотник прославив Бога, промовляючи: Справді, праведний був Цей Чоловік! Численні юрби, які прийшли на це видовище, спостерігаючи те, що сталося, били себе в груди й верталися. На віддалі стояли й дивилися всі Його знайомі та жінки, які йшли за Ним із Галилеї” (Луки 23:32-49).
На Таємній Вечері Ісус дав учням останні настанови, які полягали в тому, що вони повинні служити один одному, а також подарував Таїнство Святого Причастя, яке встановлює зв’язок з Його майбутньою жертвою на рівні фізичних відчуттів. Після цього прийшла черга для самого жертвопринесення. Іуда, один із дванадцяти найближчих учнів Ісуса, видає Його Синедріонові – місцевим колабораціоністам з числа Єрусалимської релігійної еліти. Ті зрікаються Його, звинувачують у богохульстві та хибних претензіях на звання Христа – царя єврейського народу.
Але оскільки лише намісник Римських окупантів мав повноваження засуджувати до смерті, вони повели Ісуса до Понтія Пилата. Спочатку той не бачив причин для страти і розпорядився побити Його батогами, щоб заспокоїти юдеїв. Але під тиском Синедріону і зібраного ним натовпу, який проголосив: “Немає в нас царя, крім римського імператора”, Пилат все ж таки розпорядився розіп’ята Ісуса, розмістивши при цьому знущальну табличку на Хресті “Це – Цар Юдеїв”.
Крім Ісуса, ми бачимо в сцені, що розгорнулася на Голготі, кілька дійових осіб. Вони всі спостерігають за Його стражданнями, кожен з перспективи свого становища, статусу та життєвого досвіду.
По-перше, це дві людини, яких євангеліст описує як злодіїв. Розп’яття – це жорстока, болісна і ганебна смертна кара, яку зазнавали особливо небезпечні злочинці, переважно – вороги римської влади. Виходячи з контексту, можна зрозуміти, що це не просто звичайні бандити. Цілком можливо, що вони, як Варавва, відпущений Пилатом незадовго до цього, планували бунт проти римлян, але їх схопили і засудили як ворогів держави. Тому і повісити їх праворуч та ліворуч від Ісуса, формально засудженого за претензії на месіанство, було ще одним знущанням з боку римлян.
Поводяться обидва ці розбійники по-різному. Один із них, як пише євангеліст, почав лихословити Ісуса. Можливо, він був роздратований. Він, у буквальному сенсі, поклав своє життя для боротьби з окупантами, а Ісус, замість того, щоб підняти та очолити повстання, займався проповіддю та якимись символічними акціями, такими як вигнання торговців із Храму. Проповіді нічого не змінили, а Цар дав себе схопити і ганебно страчувати. “Який ти Месія після цього? Доведи! Врятуй себе і нас? Ні? Отже і я буду з Тебе насміхатися”.
Другий розбійник мав усі підстави чинити так само, але він перейнявся співчуттям до Ісуса, Який, на відміну від нього, не заплямував руки кров’ю людей і постраждав явно несправедливо. Через це він вирішив довіритися Йому як Месії. Можливо, у нього була можливість почути Його проповіді або Бог якимось іншим чином зародив у Ньому віру в те, що страта Ісуса – це не кінець, а лише початок Його царювання. У будь-якому разі, втрачати розбійнику вже не було що, тим паче, за юдейськими законами, він вважався проклятим. Він сказав: “Ісусе, згадай мене, коли прийдеш у Царство Твоє!” Ісус дає Йому надію: “Запевняю тебе: сьогодні ти будеш зі Мною в раю!”
Загін солдатів займався фізичним та психологічним насильством та мародерством. Проте, спостерігаючи за агонією Ісуса і тим, як Він віддав Свій останній видих Богу, командир римського загону, центуріон промовив: “Справді, праведний був Цей Чоловік!” Можливо, це забобонна реакція на темряву, що запанувала на три години. А можливо, смирення Ісуса пробудило в ньому розуміння, що він став співучасником несправедливого насильства над безневинною, по суті, людиною.
Натовп же юдеїв, після смерті Ісуса почав розходитися, і багато хто бив себе в груди. Це був знак безсилля. Хтось міг співчувати двом розіп’ятим радикалам, когось, напевно, Ісус привернув до Себе Своїми проповідями та чудесами, але всіх об’єднувало те, що вони бачать жертв насильства з боку Риму, спостерігають за їхньою агонією та смертю, але нічого не можуть вдіяти. Окупант робить те, що вважає за потрібне, адже в його руках сила.
І, нарешті, невелика група учнів Ісуса безпорадно спостерігала здалеку за тим, що відбувається з їх Учителем. Їхні надії та плани, які вони собі будували, коли Ісус попрямував до Єрусалиму, зазнали остаточного краху. Месія зазнав повної поразки – Він був зганьблений і вбитий на очах сотень свідків. Надії більше нема. Можна лише віддати останню честь своєму Другові, який загинув далеко від дому та сім’ї, поховавши Його гідно, і розійтися, повернувшись до звичного способу життя.
Такі різні люди й такі різні реакції. Кожен бачив у страті Ісуса щось своє. Були навіть ті, які, подібно до одного з розбійників, навіть раділи цьому. Хтось співчував стражданням та приниженню Ісуса, а хтось не бачив нічого, крім свого болю та розчарування. Трагічність події все ж, торкнулася натовпу і навіть римського офіцера, який був співучасником цієї розправи. У самопожертві і смиренні перед смертю було щось справжнє, що не могло залишити багатьох байдужими.
Я думаю, що ми всі зібрані тут, бо нас приваблює Ісус. Ми вже знаємо, що смерть буде переможена на третій день, і дуже скоро святкуватимемо Воскресіння Христа. Проте, саме Хрест став кульмінацією шляху Божого Сина, Який повністю ототожнив Себе як з Отцем, так і з людством, добровільно взявши на Себе чужі гріхи і понісши за них покарання, аж до смерті. Він не ухилився від ганьби, від катувань, від мародерства, від повної залишеності Богом та людьми.
Юрген Мольтман писав: “Що ми скажемо про “Бога після Освенциму” залежить від того, що ми скажемо про “Бога після Хреста Христового”. Розп’яття дає нам підставу говорити про Бога після Освенциму, після ГУЛАГу, після Абу-Грейб, після підвалу Сімферопольського військкомату, після катувальні “Ізоляція” в Донецьку, після того, що сталося в Маріуполі, Харкові, Бучі, Гостомелі та Бородянці. Нам ще треба знайти правильну мову для цього, але Хрест завжди буде нагадуванням, що Бог не відсторонений від кожного з нас у безодні страждань. Він Сам пройшов через пекельні муки для того, щоб дати нам надію.
Диякон Олександр Жакун, 15.04.2022