Текст для проповіді: “Не думайте, що Я прийшов відмінити Закон або Пророків. Я не прийшов відмінити, але сповнити. Запевняю вас: доки будуть існувати небо й земля, жодна йота, жодна риска із Закону не зникне, – все збудеться. Якщо хтось порушить одну з цих найменших заповідей і так навчить людей, – він найменшим назветься в Царстві Небесному, а хто виконає і навчить, той великим назветься в Царстві Небесному. Тож кажу вам, що коли ваша праведність не перевищить праведності книжників і фарисеїв, то не ввійдете до Царства Небесного” (Матвія 5:17-20).
Дорогі брати й сестри!
Як ви ставитеся до законів? Не конкретно якихось законів, а до існування законодавства в цілому? Чи потрібні людям закони? Упевнений, що знайду у вас одностайну впевненість у цьому, адже без них, напевно, людство не змогло б вижити. Відсутність законів призводить до безладу, анархії, руйнування. Однак закони, що встановлюють люди, часто бувають недосконалими, а навіть і такими, які неможливо виконати. Деякі з них можуть бути застосовані лише на певних конкретних територіях. А багато законів, які використовували в минулому, не можуть існувати тепер. Уявить собі, щоб сьогодні діяв би давньоримський закон, котрий, за часів свого існування, надавав практично необмеженої влади батькові над своїми домашніми в родині. Дружина й діти такого патріарха не мали жодних майнових прав у родині. Батько, за законом, мав право розпоряджатися їхніми наділами. Він міг судити за провини й навіть стратити. Хотіли б ви бачити таке в сучасному законодавстві? Упевнений, що ні. Але, незважаючи на такі приклади, римське право постало прообразом правових систем багатьох держав, оскільки люди весь час намагаються вдосконалювати свої закони, змінюючи старі й запроваджуючи нові.
Але є інший Закон, який встановлюють не люди, а Бог. Він визначає життя тих, кого Бог обирає: чи то окремі люди, чи народи, й найтіснішим чином їх поєднує. Саме про цей Закон говорить Ісус у тексті сьогоднішньої проповіді.
Христос показує, із якою повагою Він ставиться до Божого Закону й пророчих текстів Святого Письма. Він підкреслює непорушність і вічність Закону. Опоненти Ісуса звинувачують Його в тому, що Він руйнує закони й правила. Ісус же застерігає, щоб ніхто не думав, що Він прийшов порушити Закон. Христос не був бунтарем чи революціонером, що прагнув відмінити стару релігію й започаткувати нову. Ісус проголошує, що Він прийшов виконати Закон в усій його повноті. Він не відміняє Закон, але роз’яснює його суть, надаючи йому остаточного смислу.
Уявіть художника, який пише картину. Спочатку він робить нарис, з’являються загальні контури предметів. А вже потім вимальовує деталі, що остаточно прояснюють все й надають картині глибини сенсів. Так і Христос відкриває всю глибину Божого Закону. І Сам Він виконує його досконало. Своїм життям, вченням, Своєю смертю й воскресінням Ісус здійснив усі пророцтва.
Сьогоднішні біблійні тексти багато говорять про давній Ізраїль, про взаємини Бога й обраного Ним народу. Ми не маємо права викреслювати старозавітний період з історії взаємин Бога і людей. Адже християнська релігія з’явилася не на порожньому місці в першому столітті від Різдва Христового. Її корені й витоки лежать у давньому юдаїзмі. Наша віра в Бога є тією ж, що була в Авраама. У нас один Бог. І Він обрав Собі народ, уклав з ним завіт і поклав відповідальність за дотримання цього завіту: “Тож тепер, якщо уважно будете прислухатися до Мого голосу і дотримуватись Мого Заповіту, то будете Моєю особливою власністю з-поміж усіх народів. Адже вся земля Моя” (Вихід 19:5). Єврейський народ, обраний Богом від початку, не зміг виконати умови угоди. І Господь уклав Новий Завіт із людством. Він обирає Собі новий народ, “новий Ізраїль”, куди можуть увійти всі, без винятку, люди. Ми з вами – християни. Ми є народ Божий, Його спадок. І ми повинні знати своє коріння, історію, визнавати помилки минулого, робити правильні висновки. Для нас є важливою спадкоємність та усвідомлення того, звідки ми походимо, ким ми є й куди рухаємося. Для того, щоб будувати щось нове, не обов’язково руйнувати все старе. Ми, лютерани, знаємо, що Мартін Лютер також не мав на меті засновувати нову Церкву, але хотів лише реформувати наявну, сконцентрувавши її вчення не на людських переданнях, а на спадщині Христа й апостолів.
Христос дотримувався принципу спадкоємності. Він виконав Божий Закон, виконав його досконало замість нас. Апостол Павло говорить, що ми вже не під Законом, а під благодаттю. Чи означає це, що Закон перестав для нас існувати? Звісно, що ні! Ми повинні виконувати закон саме тому, що маємо милостиве прощення від Бога. Але як же нам його виконати? Мартін Лютер щодо цього стверджував, що Христос Своєю смертю дав нам Святого Духа, і вже не ми, а Він виконує Закон у нас. Той Дух, Якого послав Бог у наше серце заради Сина Свого Христа, робить із нас зовсім нову людину, яка виконує Закон від усього серця, що раніше було неможливо. Це нам не під силу, але є можливим для Того, Хто живе в нас.
Ісус, виконавши Закон, відкрив нам його глибинну сутність. Він викриває ізраїльських релігійних учителів у порушенні заповідей. Убравши Закон в оболонку неймовірної кількості правил і ритуальних установлень, юдеї загубили те головне, що його наповнювало. Ісус звинувачує фарисеїв і книжників у тому, що вони підмінили заповіді своїми переданнями: “Чому ж і ви порушуєте Божу заповідь через ваші передання?” (Матвія 15:3).
Цими словами Він засуджує наявне правило, згідно з яким діти могли відмовити в допомозі своїм старим батькам, назвавши своє майно й достаток “даром Богові” (Матвія 15:5). По суті, це була неправда й підміна понять: діти продовжували самі користуватися своїм статком. Такі дії були порушенням заповіді про те, що треба шанувати своїх батьків. Зосередивши всі зусилля на дотриманні численних ритуальних правил, юдеї перетворили виконання Закону на формальність, і воно не сягало серця. У сьогоднішньому євангельському читанні мі чули від Христа, що всі заповіді зводяться до любові до Бога та своїх ближніх. А в любові не може бути формальності. Поверховість і нещирість вбиває любов.
Разом з тим, фарисеї та книжники мали в народі велику повагу, їхнє буквальне знання Писання, серйозний підхід до найретельнішого виконання численних приписів і правил слугував недосяжним прикладом для звичайних людей. В юдейській релігії заповіді вважали такими, що їх можна виконати. Книжники та фарисеї були переконані в тому, що їхнє благочестя забезпечує їм праведність перед Богом. Вони не сприймали щодо себе слова Христа про те, що якщо хто порушить одну з найменших заповідей і навчить так людей, то в Царстві Небесному назветься найменшим. Марнославство книжників і фарисеїв скоріше відводило їм головну роль у словах Ісуса про те, що великим назветься в Царстві Небесному той, хто виконає заповіді і так навчить інших. Мі з вами знаємо, Хто виконав усі заповіді, Хто довершено виконав Закон в усій його повноті. Цим великим у Царстві Небесному є наш Спаситель Ісус Христос. Отже, у величі юдей бачить себе, а ми бачимо Христа.
Фарисеї та книжники вважали своє життя праведним, особлива ретельність виконання релігійних правил в їхніх очах звеличувала їх перед звичайними людьми. Із подібним ми стикаємося і в сучасних церквах, коли внутрішнє благочестя підміняють зовнішнім. Деякі християни надають великого значення дотриманню церковних правил і називають це християнським життям. Такі люди вважають себе праведними, звеличуючись над усіма іншими, і тим уподібнюються до зарозумілих ізраїльських учителів. Але Христос руйнує перепони зарозумілості та винятковості.
Він говорить про те, що ми повинні перевершити в праведності книжників і фарисеїв усіх часів, інакше ми не потрапимо в Небесне Царство. Де ж нам узяти таку праведність? Невже ми самі зможемо жити свято й безгрішно? Неможливе для людини можливе для Бога. Наша праведність не від нас самих, а від Христа. Постраждавши за нас, викупивши наші гріхи, Христос наділяє Своєю праведністю усіх, хто приймає істину, яку Він проголошує. Гадаю, своїми силами ми не змогли б досягнути навіть стану книжника, про якого ми чули в сьогоднішньому євангельському читанні. Ісус похвалив його, сказавши: “Ти недалеко від Божого Царства!” (Марка 12:34) Чого ж додатково бракувало книжнику для досягнення заповітної мети? Прийняти Христа як свого Царя і Спасителя та сподіватися тільки на Нього, щоб отримати виправдання та спасіння від гріха.
Саме присутність у нас Христа постає запорукою нашого виправдання. Саме Його праведність дарує нам упевненість у спасінні та приналежності до Царства Божого.
Проповідник Юрій Риков, 21.08.2022