«А коли постановлено, щоб відплинули ми до Італії, то віддано Павла та ще деяких інших ув’язнених сотникові, Юлієві на ім’я, з полку Августа. І посідали ми на корабля адрамітського, що пливсти мав біля місць азійських, та й відчалили. Із нами був Арістарх македонець із Солуня. А другого дня ми пристали в Сидоні. До Павла ж Юлій ставивсь по-людському, і дозволив до друзів піти, та їхньої опіки зазнати. А вирушивши звідти, припливли ми до Кіпру, бо вітри супротивні були. Коли ж переплинули море, що біля Кілікії й Памфілії, то ми прибули до Лікійської Міри. І там сотник знайшов корабля олександрійського, що плинув в Італію, і всадив нас на нього. І днів багато помалу пливли ми, і насилу насупроти Кніду приплинули, а що вітер нас не допускав, попливли ми додолу на Кріт при Салмоні. І коли ми насилу минули його, то припливли до одного місця, що зветься Доброю Пристанню, недалеко якого знаходиться місто Ласея. А як часу минуло багато, і була вже плавба небезпечна, бо минув уже й піст, то зачав Павло радити, говорячи їм: О мужі! Я бачу, що буде плавба з перешкодами та з великим ущербком не лиш для вантажу й корабля, але й для наших душ. Та сотник довіряв більше стерничому та власникові корабля, ніж тому, що Павло говорив. А що пристань була на зимівлю невигідна, то більшість давала пораду відплинути звідти, щоб, як можна, дістатись до Фініка, і перезимувати в пристані крітській, неприступній західнім вітрам із півдня та з півночі.»
У романі Джона Фаулза «Жінка французького лейтенанта» читач переживає під кінець шок. Там відразу дві кінцівки, і можна вибирати: який варіант вам більше до душі, той або цей? До чого лежить душа? Це класичний постмодерністський хід, автор і читач несподівано міняються ролями. З безпечної і відстороненої позиції спостерігача читач перетворюється на співавтора: від нього залежить, який оборот приймуть події. Ми думали, що дивимося у вікно, а воно раптом перетворилося на дзеркало. Ми максимально залучені.
У Луки в Діях немає двох кінцівок. Так, ми залучені в розповідь, і будь-яка людина з мінімумом уяви не може відірватися. Але зараз Лука відводить читача в напрямі, який той знайде дуже дивним, якщо не був знайомий із загальним сюжетом Дій раніше. Особливо, якщо ви вже читали Євангеліє від Луки, як очікувалося від Теофіла, теоретичного «ідеального читача» (пор. Дії 1:1 і Лк. 1:3); і особливо, якщо ви помічали паралелі між цими двома текстами. Ісус рушив у дорогу і врешті-решт прийшов в Єрусалим – так само вчинив і Павло. Ісуса схопила римська влада і видала римлянам – і Павла. Ісуса допитував римський намісник, який в якийсь момент відіслав Його до Ірода Антипи, – і Павла допитували два римські намісники, і один з них влаштував слухання перед Іродом Агріппою. І так далі.
Проте Ісуса відправили на смерть, а Павла – у Рим. Чи точніше кажучи, Павла відправили до моря. І тут варто згадати, як юдеї ставилися до моря.
Юдеї не були мореплавцями. Це заняття вони залишили єгиптянам на півдні і фінікійцям на півночі, не кажучи вже про греків, які щосили снували між численними островами на кораблях, возносячи жертви богові моря Посейдону (чи Нептуну, як прозвали його римляни). Але для юдеїв море було монстром.
Так, Єдиний Бог створив і море, точно так, як і Він створив усе на світі («що небо та землю вчинив, море й усе, що є в них» Пс. 146:6). Море належить Всевишньому і виконує Його волю. Проте при цьому в морі часто бачили темну силу, силу, яка може бути джерелом небезпеки. Невипадкова увага в темі Виходу до переходу Ізраїлю через море, який згадується і в Псалмах (Пс. 93:3-4). У видінні Даниїла про прийдешні долі світової історії, де погляду пророка послідовно з’являються різні нечестиві імперії, чотири звіра виходять з моря (Дан. 7:3). Чи візьмемо Книгу Йони… Є і безліч інших прикладів.
Нетиповим для тодішнього єврея чином, Павло був досвідченим мореплавцем. Він часто подорожував кораблями, йому доводилося перечікувати бурі в портах, спостерігати за навантаженням і розвантаженням товару, слухати місцеві діалекти і матроський жаргон. Вже в 2 Кор. 11:25 (тобто до описуваних Лукою подій) він повідомляє, що тричі терпів корабельну аварію, і якось навіть «ніч і день я пробув у глибочині морській» (мабуть, учепившись за уламок дошки). (До речі, 2Кор. 11 – один з численних уривків у Павлових посланнях, читаючи які, шкодуєш, що Лука не написав набагато детальнішу біографію Павла. Коли все це було? За яких обставин?) Отже, він прекрасно розумів, які труднощі очікують людей, що вирішили добратися з Юдеї до столиці імперії.
Усі вороги розбиті Ісусом Месією, але море ще залишається потенційним ворогом. Море все ще несе знак і відбиток старих битв. Настане день, коли прийде ГОСПОДЬ виправити землю, і воно радісне зашумить на Його честь, з’єднавши свій голос з радісними піснями дерев і полів (Пс. 96:11; 98:7). І навіть морські чудовиська приєднаються до цієї пісні (Пс. 148:7). Але доки на мореплавців чигають найрізноманітніші небезпеки.
Ці небезпеки моря і має на увазі Лука.
Іншими словами, розділ Дій 27 – еквівалент того, про що говорилося в Лк. 23. А майбутня корабельна аварія відповідає розп’яттю Ісуса в Євангелії. Стовідсотково цю паралель довести не можна, але вона дуже вірогідна і допомагає зняти нерозуміння численних читачів Євангелія від Луки і Дій: чому абстрактний сенс смерті Ісуса займає тут таке мале місце (якщо не рахувати згадок на кшталт Дій 20:28)? Зрозуміло, Лука вірить, що смерть Ісуса стоїть у центрі божественного задуму, хоча на тих людях, які в ній повинні, і лежить колосальна відповідальність (Дії 2:23; 3:14-15,18; 4:27-28). Проте він не дає нам формули, яка дозволила б побачити, «як усе працює». У нього немає еквіваленту Мр. 10:45 («Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, але щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох»). Не можна робити поспішний висновок, що Лука не надає або майже не надає значення хресту. Просто своє осмислення він показує на дещо іншій лад: не безпосередньо, а часто побічно, наприклад через особливості, композицію оповідання.
Так само він поступав і у своєму Євангелії. Спочатку йде довгий ряд застережень Ізраїлю. Потім ми бачимо, що Ісус приходить у те місце, де знаходиться Ізраїль; у ролі Месії Ісус ототожнює Себе зі Своїм народом. Потім на наш жах ми дивимося, як суд, який Ісус передрік народу, – буквальний, фізичний, від рук Риму – падає на Нього Самого. Ніяких спеціальних пояснень стосовно цього, ніяких формул Лука не дає. Але якщо учитатися в розповідь, усе досить ясно.
Щось подібне відбувається і тут. Тільки Павло в Діях залишається живий: інакше читач міг зробити або висновок, що смерть Павла також була спокутною (нонсенс), або що смерть Ісуса євангеліст розумів лише як зразок і демонстрацію правильної поведінки. Останнє не нонсенс, але також не відповідає богослов’ю Луки (пор. Дії 20:28: «Церкву Божу, яку власною кров’ю набув Він»). Замість цього Лука просить нас стежити за оповіданням, за перекличками з історією Страстей. Для нього Павло в цій ситуації являє собою не ще один приклад страждання і виправдання, а знак того, як унікальна подія смерті Ісуса накладає відбиток на місію церкви до світу, спрямованість світу до нового творіння. Подібно до того, як раніше благовістю опиралися чаклуни Самарії, Кіпру та Ефеса, тепер, коли Павло йде назустріч кесареві, проти нього виступає таємнича темна сила, про яку так часто говорила апокаліптична міфологія юдаїзму. У Рим Павло потрапить, але потрапить, пройшовши вогонь (метафорично) і воду (буквально).
З усіма цими описами портів і маршрутів, з тривогою, що висить у повітрі, ми вже відчуваємо, що справа йде до корабельної аварії. Піст (мається на увазі піст Дня Покути) вже минув (5 жовтня 59 року), і скоро зима. У східному Середземномор’ї мореплавання ставало небезпечним вже в середині вересня, а до середини грудня воно припинялося. Кораблі тримали шлях до суші і перечікували в безпеці час до весни. Про що ж думають наші мандрівники, запитуємо ми себе. Досвід мандрівника і інтуїція пророка ясно попереджали Павла про небезпеку. Як сказав Ісус, «Та це ваша година тепер, і влада темряви» (Лк. 22:53). Це стосується і моря. Що ж, адже сказано також: «Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме щоденно свого хреста, та й за Мною йде» (Лк. 9:23). Напередодні бурі при останніх проміннях сонця, що заходить, щогла корабля відкидала знайому тінь на темні і грізні води.