«А коли розвиднятися стало, то благав Павло всіх, щоб поживу прийняти, і казав: Чотирнадцятий день ось сьогодні без їжі ви перебуваєте, очікуючи та нічого не ївши. Тому то благаю вас їжу прийняти, бо це на рятунок вам буде, бо жадному з вас не спаде з голови й волосина! А промовивши це, узяв хліб та подякував Богові перед усіма, і, поламавши, став їсти. Тоді всі піднеслись на дусі, і, стали поживу приймати. А всіх душ нас було в кораблі двісті сімдесят шість. І як наїлись вони, то стали полегшувати корабля, викидаючи збіжжя до моря. А коли настав день, то вони не могли розпізнати землі, одначе затоку якусь там угледіли, що берега плаского мала, до якого й вирішили, як можна, приплисти з кораблем. Підняли тоді кітви, і повкидали до моря, і порозв’язували поворозки в стерна, і вітрило мале за вітром поставили, та й покерували до берега. Та ось ми натрапили на місце, що мало з обох сторін море, і корабель опинивсь на мілкому: ніс загруз й позоставсь нерухомий, а корма розбивалася силою хвиль… Вояки ж були змовилися повбивати в’язнів, щоб котрийсь не поплив і не втік. Але сотник хотів урятувати Павла, і заборонив їхній намір, і звелів усім тим, хто пливати вміє, щоб скакали та перші на берег виходили, а інші хто на дошках, а хто на чімбудь з корабля. І таким чином сталось, що всі врятувались на землю!»
Ми сильно спізнювалися на богослужіння. Не з чиєїсь вини, просто на дорозі виявилися суцільні затори. Я телефонував стільниковим телефоном і пояснював ситуацію людям, але дзвінки дзвінками, а потрапити на місце треба було якнайскоріше.
Нарешті ми в’їхали в містечко і наблизилися до церкви. Я рахував секунди: адже потрібен ще час, щоб одягнути священичий одяг, і попутно прикидав, як включити вибачення в проповідь. (До речі, це один з предметів нічних кошмарів для кліриків. Іноді він збувається.) От вже майже приїхали. Недалеко показалася церква. Місто було нам незнайомим, і водій (теж священнослужитель) тут ніколи раніше не бував, але нам сказали: «Храм не помітити не можна». Так, дійсно не можна. Проте… нас відділяла вулиця, лише метрів тридцять, і вулиця з одностороннім рухом. Причому рухом у зворотному напрямі. «Нічого страшного», — сказав я (ніби, що клірикові якісь дорожні правила). І справді, нікого навколо не було, на дорозі жодної машини, а церковні ворота зовсім поруч.
Але мій друг, не кажучи ні слова, розвернув машину і поїхав назад у пошуках іншого шляху. Я прийшов у жах. Адже час минає, а місця невідомі. Хвилина, ще хвилина. «Що таке, чому ти не міг поїхати навпростець?» Він нічого не сказав, але просто подивився на мене. Усе було зрозуміло. Він не хотів втрачати водійські права. Справа того не коштувала.
Звичайно, він був правий. Не знаю, як в інших країнах, – я бачив, як в Італії і Греції водії їдуть по зворотній смузі і ніхто не звертає уваги – а в Британії з цим жартувати не варто. Закон є закон. Але іноді (є в моєму ставленні щось небезпечне італійське) слід виходити не з правил, а із здорового глузду. Або навіть чогось серйознішого. І тут ми згадуємо сотника. Мене завжди охоплює обурення, коли я читаю в. 42. Так і хочеться сказати цим солдатам: ви стільки разом пережили за останні тижні, разом боролися за життя, разом кидали поклажу за борт, виручали один одного, навіть частково здружилися. Як ви можете тепер, ні за що ні про що узяти і холоднокровно перерізати в’язнів?
Відповідь зрозуміла: це римські солдати. Римські солдати взагалі часто вбивали людей, холоднокровно чи не холоднокровно, з будь-якою температурою крові. У цій ситуації їх мотиви зрозумілі: якщо в’язні врятуються, вони не водійські права втратять, а власне життя. Стратять їх самих. Пам’ятаєте, як тюремник у Филипах хотів накласти на себе руки, дізнавшись про втечу арештантів? Так працювала система. Ні сентиментальності, ні здорового глузду, ні братських почуттів. Рим не став би Римом, якби робив людям поблажки в критичні хвилини. Лише сотник, який розуміє, що Павло найбільш незвичний в’язень з тих, з якими він стикався, рятує положення. Він і із самого початку м’яко поводився з Павлом (в. 3), і йому не довелося про це пошкодувати, хоча він і не послухав Павлової поради в Добрій Пристані. Тепер він бачить далі, ніж його короткозорі підлеглі. Він йде на ризик.
Ця остання пригода, якраз тоді, коли ми думали, що вже все гаразд, знову нагадує нам про крихкість усього проекту, про постійний ризик. Це такий же ризик, який пов’язаний із самим Боговтіленням. Що, якби Ісус помер у дитинстві від застуди? Що, якби Його брикнув верблюд і Він не оправився? Думаєте, це смішно? Анітрохи. Це ризик, на який Бог йде завжди, ризик самого творіння, ризик спасіння його через людську сім’ю, ризик втілення…
Можуть заперечити: який же це ризик? Хіба Бог не контролює ситуацію? Думаю, Лука сказав би: і так, і ні. Божественний промисел таємничо поєднується з людським нечестям (пор. Дії 2:24; 3:13). Не можна сказати, що все заздалегідь вирішене, і якщо вирішене щось добре, то ми можемо сидіти і чекати склавши руки. (Якщо в нас залишаються подібні думки після Дій 27, це означає, що з нашою літературною, не кажучи вже про богословську, сприйнятливістю щось зовсім не гаразд.) У той же час не можна сказати, що навколо суцільна пітьма і безнадія, що ми ні на що не можемо покластися і в нас не може бути почуття рятівної присутності Божої. Усе оповідання Луки виключає подібну думку. Отже, відповідь на загадку про те, як співвідносяться божественне володарювання і людська відповідальність, слід шукати не в чіткій формулі, а в плоті і крові. У плоті і крові Ісуса. І також у нашій плоті і крові. Можливо, так йде справа і з усіма істинними вченнями.
У ці вчення ми повинні вірити. Це знак, що Дух тягне наше серце і наш розум до віри. Але ми повинні і здійснювати, проживати їх у своєму житті. Або навіть так: вони повинні жити в нас, стрибати в море в нас, хапатися за уламки розбитого корабля і направляти до берега. Такий порятунок.
До речі, слово «порятунок» використовується в цій розповіді. Раніше була втрачена остання надія «урятуватись» (в. 20). Якби морякам вдався їх підступний план вислизнути в човні, інші б «спастись» (в. 31) не змогли. Поїжте – включаючи заломлення хліба! – «бо це на рятунок вам буде» (в. 34). Сотник захотів «урятувати» Павла (в. 43). Кінцевий результат: усі «врятувались» на землю (в. 44). Ясніше не скажеш. Як і у Филипах, йдеться про порятунок земний, але є присутнім і натяк на глибший порятунок. Через води – до безпеки. Згадуються старозавітні оповідання про Ноя і про Вихід з Єгипту, а також розповідь про Івана Христителя і Ісуса. Зараз ми читаємо розповідь про Павла, і перекликається усе це з нашою власною історією. Перед нашим поглядом щойно пройшла історія розп’яття, ми немов стояли навколішки з Лк. 23. «Я розп’ятий з Христом, – писав Павло у своєму найпершому (мабуть) посланні, – І живу вже не я, а Христос проживає в мені» (Гал. 2:19-20). І розділом пізніше: «Бо ви всі, що в Христа охристилися, у Христа зодягнулися!» (3:27). Через хрест, через води – до порятунку. Так Павло розуміє смерть Ісуса, і це розуміння розділяє Лука.