У наші часи виховувати дитину надзвичайно важко. Я з жахом читав повідомлення про стрілянину в Літлтоні (штат Колорадо), жертвами якої діти стали просто в школі. Минуло кілька місяців, і озброєний чоловік вдерся на територію дитячого садочка в Південній Каліфорнії. Ці новини з’явилися на перших сторінках газет, однак у багатьох містах такі випадки стаються надто часто, щоб про них повідомляли в пресі. Небезпека чигає на дітей всюди. А чи знає хтось, які трагедії чекають на нас у новому тисячолітті?
Стрілянина – не єдине, за що я переживаю. Діти стають заручниками примітивних, вульгарних телевізійних програм, відеоігор з елементами насильства та шкіл, які зовсім не дають їм корисних і потрібних знань. Чи можна пройти крізь усе це, зберігши чисті серця, сильний дух, певність у собі і турботливість до інших? Чи під силу нам у ці шалені часи добре виховати дітей? Звичайно, що так. Але це надзвичайно складне завдання.
Чимало батьків, яких я знаю, вважають самих себе небезпечними, боячись якимись вчинками назавжди викривити психіку власних дітей. Вони остерігаються бути надміру вимогливими або поблажливими, переживають, як не перестаратися з опікою над дітьми та байдужістю до них. Батьківство жахає, паралізує, робить людей нездатними допомогти власним дітям, коли ті ростуть і дорослішають.
Пам’ятаю страх, який я відчув, коли вперше взяв на руки першу доньку. То був невеличкий згорток, в якому радісно вовтузилося немовля. Я тримав цей згорточок дуже обережно, наче тонку китайську порцеляну, боячись заподіяти якоїсь кривди. Правда в тому, що впродовж двадцяти семи років, які минули відтоді, я робив помилки, зрештою, як і моя дружина. Іноді траплялося й таке, що ми кривдили маленьку Голлі, та все ж допомогли їй вирости. Нині вона – красива молода заміжня жінка, головний вчитель англійської мови в середній школі. Ура! Нам вдалося!
Звичайно, ми й зараз не можемо дозволити собі зітхнути з полегкістю: крім Голлі, маємо ще чотирьох маленьких Леманів. Коли я писав цю книжку, наймолодший із них мав сім років, тож ми саме були з головою занурені у виховний процес. І це нас досі жахало, особливо коли ми звертали увагу на те, що відбувалося довкола.
Однак у мене є добра новина: виховуючи дітей, ви допускатимете помилок так само, як Сенді та Кевін Лемани, – це вам гарантовано! Може, не зробите тих самих помилок, але все одно їх буде багато. Я, приміром, назавжди запам’ятав день, коли моя одинадцятирічна донька зі злістю глянула на мене і сказала: «Знаєш, що тобі треба зробити? Прочитати власну книжку!»
Помилки є частиною мандрівки, яка називається батьківством. А добра новина полягає в тому, що на помилках можна вчитися. Можна стати добрим батьком, виховуючи дітей в атмосфері відповідальности і вибудовуючи дружні стосунки.
Гіларі Родгем Клінтон для назви своєї книжки використала давню приказку: «Щоб виховати дитину, потрібне ціле село». Гадаю, у цьому є сенс: усі ми, опікуючись дитиною, можемо скористатися допомогою інших. Та проблема полягає в тому, що ми живемо не в селі, а в джунглях. Ми продираємося крізь них, щораз хапаючись за ліяни і судомно стискаючи їх у руках, аби тільки втриматися. Щоб виховувати дітей, нам не потрібна допомога ні суспільства, ні школи. Дітей не виховати на одних лише вказівках представників влади і соціяльних працівників чи навіть церковними настановами… Для цього потрібні лише батьки. Все решта – суспільство, школа, влада і церква – потрібні тільки для того, щоб підтримувати зусилля батьків.
Саме з цим закликом я звертаюся до вас: вийдіть на ринг і станьте батьками. Застановіться, що родина – це найважливіша справа вашого життя, і присвятіть себе їй. Докладіть зусиль і почніть піклуватися про власних дітей. Це буде нелегко. Це не гра. Але варто зробити це.
Пам’ятайте: ви ніколи не станете ідеальними батьками. Але повірте, що свій час і працю варто присвятити тому, щоб стати просто добрими батьками. Ви можете цього досягти, і ця книжка допоможе вам.