Коли під час семінарів знайомлю слухачів із концепцією права на помилку, багатьом вона не подобається. Кілька тижнів тому, коли я читав лекцію під назвою «Встановлення Божого й батьківського авторитету в сім’ї», один чоловік зірвався на рівні ноги й перебив мене: «Агов, пане Лемане, ви зайшли задалеко! Я вже достатньо наслухався таких дурниць, дуже дякую! Я знаю, що добре для моїх дітей, і вирішуватиму за них. Не маю наміру дозволяти малому, щоб він сам приймав рішення, яке може вплинути на його життя».
Я розумів почуття цього батька, але знав: він мусить замислитися над тим, що насправді каже. Отож я запитав його: «Хто вирішить замість нього, чи приймати Всемогутнього Бога?» Батько сів. Він знав, що таке рішення син може прийняти лише сам.
Я хотів, щоби цей батько зрозумів: існують ситуації, коли людина може приймати рішення тільки самостійно. А діти з віком мають вирішувати щораз більше проблем самі. Переконаний: дітям треба створювати в сім’ї такі умови, щоб вони могли глибше пізнати себе. Оселя має бути місцем, де можна помилятися, пробуючи робити те, чим вирішили зайнятися самостійно.
Чи пам’ятаєте уривок з Послання до Ефесян, який я процитував у першому розділі? Особливо промовистими для мене є три перші вірші. Це така цитата, яку хочеться вирізати і причепити на холодильнику або тумбочці в дитячій кімнаті:
«Діти, слухайтеся своїх батьків у Господі, бо це справедливе! Шануй свого батька та матір це перша заповідь з обітницею, щоб добре велося тобі, і щоб ти був на землі довголітній!» (Еф. 6:1-3).
Але не забуваймо про четвертий вірш. Він чимало говорить про те, як ми користуємося нашою владою над дітьми – чи дозволяємо їм самим приймати рішення і чи навчаємо їх відповідальности:
«А батьки, не дратуйте дітей своїх, а виховуйте їх в напоминанні й остереженні Божому!» (Еф. 6:4).
Деспотизм здається ефективним
Святе Письмо навчає нас застосовувати владу над дітьми. Але зауважмо, не каже нам бути деспотами. Багато хто з нас зростав в авторитарних родинах або принаймні мав батьків, яких так виховали. В авторитарних виховних системах дітям належить незначна роль. Вони просто мовчки роблять те, що їм кажуть. В авторитарних сім’ях панують типові погляди на родинну ієрархію, згідно з якою чоловіки ліпші й важливіші за жінок, а дорослі – за дітей.
Був час, якихось 60-80 років тому, коли наше суспільство повністю поділяло концепцію деспотизму. Але відтоді все змінилося. Нині діти не вважають себе гіршими від дорослих. Навчилися розмовляти голосно й відверто. Часто їм здається, що вони нарівні зі старшими. Існують, звичайно ж, обставини, за яких усі ми буваємо рівні, особливо перед Богом. Та коли дітям здається, що у функціонуванні дому вони значать стільки ж, скільки дорослі, й відіграють у ньому таку саму роль, то поняття влади набуває дивної форми і викривленого значення.
Щотижня я отримую докази того, що сучасні діти зовсім не готові правильно реагувати чи то на деспотизм, чи то на поблажливість. В обох випадках їм заважає переконання, що вони рівні мамі й татові. Я постійно помічаю проблеми з домашньою дисципліною і там, де буденною справою є деспотизм, і там, де занадто поблажливі батьки дозволяють дітям буквально все.
Для деспотичних батьків характерним є переконання, мовляв лише вони знають, що найліпше для дітей, тому приймають за них усі рішення. Їхні діти не мають жодної можливости самостійно діяти в ситуаціях, з якими стикаються в житті. Батько-деспот на підтвердження своїх слів про те, що він усе знає найліпше, часто використовує силу, а це не має нічого спільного з дисципліною, про яку йдеться в Посланні до Ефесян. Дисципліна має опиратися на любов.
Мабуть, для свого оправдання такі батьки найчастіше помилково вживають (щоб не сказати перекручують) такий вірш зі Святого Письма: «Якщо щадитимеш різки, зіпсуєш дитину». Насправді ж цей текст звучить так: «Хто стримує різку свою, той ненавидить сина свого, хто ж кохає його, той шукає для нього картання» (Прип. 13:24).
Євреї вірили в дисципліну, але коли біблійні автори вживали слово «різка», радше мали на увазі те, що треба виправити людину, вказати їй правильну дорогу, а не бити. Пастух використовував різки, щоб спрямовувати овець у потрібний бік, а не бити. Добре відомий вірш із Псалма 23: «Твоє жезло й Твій посох – вони мене втішать!». Сумніваюся, що ми добре почувалися б, якби Господні різки шмагали нас по голові або сідницях за кожну нашу помилку.
Наступне, що бентежить мене у «філософії використання різок», – вона більше сконцентрована на контролюванні, аніж на турботливому вихованні дітей. Я знаю аж надто багато батьків, які хочуть своїм дітям добра, але надміру контролюють їх. У головах таких батьків панує дивний безлад щодо того, чи добре виховані їхні діти. Скидається на те, що такі люди найбільше хотіли б бачити своїх дітей покірними, милими і слухняними – тобто трохи схожими на щенят.
Мені також залежить на тому, щоб мої діти були добре виховані, але я навряд чи бажав би, щоб ними могли легко керувати чи маніпулювати інші. Хочу, щоб мої діти були готові до життя, змогли сміло ввійти в цей бурхливий світ, де зазнають найрізноманітніших впливів своїх ровесників. Прагну, аби вони змогли встояти на власних ногах, були відповідальними та зрілими, самі думали про себе. Якщо я відразу спробую їх контролювати і панувати над ними, то заподію велику кривду. Віддаю перевагу застосуванню концепції практичної дисципліни, яка дає дітям чимало можливостей самостійно приймати рішення. А де ж ліпше навчатися робити вибір, як не вдома. Гадаю, домівка має бути таким місцем, де діти вчаться переживати невдачі і продовжувати далі свій шлях.
Критикуючи деспотизм і зловживання «різками», я наголошую, що вірю в застосування дисципліни з любов’ю. Щоправда, іноді без прочухана просто неможливо обійтися, однак таке рішення треба приймати дуже обережно в крайньому разі. Більше на цю тему розкажу в п’ятому розділі. Щоразу, коли батьки дисциплінують дитину, треба одразу ж давати їй поради та вказівки, яких вона потребує, щоб стати правдивою й відповідальною особою. Якщо батьки не діятимуть так, то впадуть в іншу крайність – надмірну поблажливість.