Кожна молода мама знає, як дратує і пригнічує, коли треба цілими днями сидіти вдома з однією або кількома дітьми. Так чи так це починає їй дошкуляти. Нерідко можна почути, як розмовляють за кавою дві матері, й одна з них каже, наприклад, таке: «Перепрошую, Мері Джейн, але час робити пі-пі». Чимало молодих матерів зізнавалися мені, що мріють про нормальну розмову з кимсь із дорослих.
Тому я дотримуюся думки, що молоді батьки мають хоча б раз на тиждень знайти час тільки для себе. (Пам’ятаєте, як лікар радив нам найняти няню, коли нашій доньці було лише кілька тижнів?) Однією з найліпших речей, які будь-коли вигадували, є запровадження при багатьох храмах програми «Вільний ранок для мами». Молоді матері приводять своїх дітей до церкви і залишають їх там під доброю опікою, а вільний час можуть присвятити власним потребам. Здається, це найліпший спосіб практично прислужитися суспільству, адже таким чином храм дає матерям змогу кілька годин побути самим, без дітей.
Вірю також, що не існує ліпшого способу продемонструвати дружині свою любов, як допомогти їй піклуватися про дітей. Тато може раніше прийти з роботи і дозволити дружині трохи часу присвятити собі. Може піти з дітьми до лікаря або допомогти якимось іншим чином. Або може час до часу сказати: «Люба, сядь до столу, а я подам тобі вечерю». Так чоловік виявляє свою любов до дружини. Часто повторюю батькам, які приходять у мій кабінет: «Місце чоловіка – вдома».
Для багатьох матерів звільнення на кілька годин від своїх обов’язків буде чимось надзвичайним, чудовим, але дехто з них думатиме: «А якщо дитина потребуватиме мене?» Саме про це йдеться. Дитина не потребує вас постійно. Батькам і дітям періодично потрібні канікули. Я завжди повторюю молодим матерям, щоб вони відпочивали стільки, скільки можуть (зазвичай у відповідь чую їхній істеричний сміх, але я знаю, що кажу). Матері мусять бути справедливими до себе, а не ставати невільницями дітей. Якщо завжди перебувати поряд із дитиною, щоб задовольнити будь-яку її потребу, дитина невдовзі перетвориться на емоційну каліку, якій здаватиметься, що може існувати лише тоді, коли поблизу є мама.
Наступний елемент синдрому «мама завжди поруч» – дитина переконується, що їй вигідно плакати і вередувати. Дитина засвоює, що може використовувати сльози, щоб маніпулювати мамою і татом, надмірно втягувати їх у своє життя.
Я часто спостерігаю, як діти перевіряють силу свого впливу. Психіятр Альфред Адлер називає це навмисною поведінкою. Адлер зазначає, що будь-яка суспільна поведінка має мету. У випадку дітей мета зазвичай пов’язана з проблемою пристосування: щоб утримувати батьків на відстані або без потреби примушувати діяти. Іншими словами, це означає, що дитина проводить своєрідне випробування власної сили, щоб переконатися, хто домінуватиме, контролюватиме, тобто буде шефом. Після кожної проби сил дитина поступово вивчає, що на батьків діє, а що ні.
Адлер наголошує, що дуже несмілива дитина насправді може бути сильною особистістю. Дитина використовує свою несміливість, щоб викликати в батьків співчуття і втягнути їх у своє життя. Маю на увазі надмірне втягування. Всі діти зосереджені на собі, їх завжди цікавить лише власна особа. Часом здається, особливо коли діти ще малі, що їм ніколи не буде досить мами і тата, що зроблять усе, тільки б утримати їхню турботу та тривогу. Покажіть мені несміливу дитину, і я, очевидно, зможу продемонструвати вам, що вона має дуже сильний характер.
Деякі діти можуть використовувати сльози та напади злости, щоб змусити батьків до якихось дій. Вони навіть здатні стати маленькими тиранами, які безперестанку залучають дорослих у своє життя.
Причина – діти завжди хочуть привертати до себе увагу. Вони потребують уваги дорослих і так чи так здобувають її. Запитайте будь-якого вчителя, чи бажають діти, щоб на них звертали увагу. Без сумніву, скаже вам: «Звичайно, що так!» І здобувають цю увагу за допомогою або позитивних, або негативних засобів. Якщо дитина не знайде свого місця в школі, використовуючи позитивні засоби, то може почати звертати на себе увагу, вдавшись до негативних методів. Унаслідок таких дій дитини вчителі роблять її батькам зауваження, кажучи, що їй треба працювати над собою.
З цією ж метою діти симулюють знеохочення. Дехто доводить до досконалости вміння грати на маминому співчутті, влаштовує пробу сил, викликаючи жаль.
Описані типи поведінки психологи називають владними. Владна поведінка – це спосіб, за допомогою якого дитина повідомляє батькам або іншим дорослим: «Я контролюю тебе. Маю над тобою перевагу. Можу виграти. Можу змусити тебе зробити те, що хочу».
Владна поведінка дитини особливо обтяжує батьків. Більшість із них чудово усвідомлює, коли дитина обдурює. А це викликає хвилю обурення: «Ти не маєш права так поводитися зі мною! Не знаєш, хто я? Я – твій батько, я – твоя мати!»
Чимало проблем у сім’ї виникають саме тоді, коли дитина починає експериментувати з владою. Коли дитина доходить до цього етапу (до другого року життя), вона усвідомлює, що має владу, і починає з усіх сил перевіряти її межі. Один із класичних прикладів проби сил – напади злости. Якщо батьки впораються з початковою демонстрацією сили, то уникнуть багатьох проблем у майбутньому. Коли дитина своєю поведінкою заявляє: «Мамо, тату, я контролюватиму вас», вартує швидко вирішити цю проблему, до того ж за допомогою дій, а не слів.
Припустімо, дитина злоститься через те, що ви готуєте обід. Як упоратися з цим за допомогою дій, а не слів? Певна річ, не треба просити і благати, щоб дитина перестала злоститися. І, звичайно ж, не слід підкуповувати її тістечком чи іншим подарунком. Усе це тільки утвердить дитину в переконанні, що треба здобути над вами владу.
А як із прочуханкою? Чи це діє? Зазвичай ні. Прочуханка лише підливає олії у вогонь, а дитина переконується, що й так певною мірою контролює батьків, навіть коштом їхньої негативної реакції. У п’ятому розділі я детальніше розповім про биття як обґрунтоване знаряддя виховання дітей. А в цьому місці хотів би наголосити, що воно приносить мало користи, коли напад злости вже триває.
Я вважаю, що найліпший спосіб дати собі раду з дитячим нападом злости – це вивести її в кімнату і зачинити за нею двері. Нехай знає, що може сердитися на самоті, а коли заспокоїться – ви дозволите повернутися до решти сім’ї. Можливо, треба буде навіть вивести дитину з дому.
Чого досягаємо, ізолюючи дитину? Такі дії повідомляють дитині: «Гаразд, ти злишся, і я не стримуватиму тебе. Але ти не контролюватимеш мене і не змушуватимеш слухати твій вереск. Коли заспокоїшся, ми знову зможемо бути разом».
Коли ви намагаєтеся припинити напад злости за допомогою пояснень, лайки чи биття, дитина зазвичай ще більше збуджується і повністю виходить з-під контролю (власне, це вона контролює ситуацію, хоча вам здається, що все навпаки). Але якщо ви наважитеся відвести дитину до окремої кімнати чи на подвір’я, то можете бути майже впевнені, що напад злости мов рукою зніме. Чому? Тому, що ви усунули конче потрібний дитині елемент, – ізолювали себе від сцени, яку дитина влаштувала саме для вас.
Це і є квінтесенція практичної дисципліни: робити дитину відповідальною за вибір поганої поведінки. Дайте їй право поводитися неправильно, але не у своєму товаристві. Такими діями ви повідомляєте дитині: «Якщо хочеш, можеш так поводитися, але робитимеш це на самоті й не порушуватимеш спокою мого та інших людей».
Такий підхід рідко не приносить результатів. Діти не демонструватимуть владної поведінки, якщо не буде глядачів. Увесь сенс влаштованої проби сил полягав у тому, щоб утягнути в цей процес маму або тата. А якщо ніхто не погоджується на це, то акція перестає бути цікавою.
Можете сказати: «Гаразд, можливо, це добрий спосіб упоратися з вибухом злости вдома, але що мені робити, наприклад, у крамниці?»
Чудово розумію цю проблему. Справді. Сам кілька разів пройшов через таке. Що робити, коли ви щось купуєте або стоїте в черзі до каси, а дитина починає шаленіти? Ось, наприклад, трирічний Фестус, який верещить, кусає або копає вас чи б’є кулаками по підлозі. Що робити? Якщо відлупцювати його, напад злости тільки посилиться. Підвищивши голос, ви лише привернете увагу ще більшої кількости людей, які охоче спостерігатимуть за тим, як ви боротиметеся з дитиною за домінування.
Матерям і батькам, які змушені якось реагувати на такі публічні вибухи гніву, раджу вдатися до сміливих дій: просто пройдіть повз дитину (звичайно, дуже хочеться пройти по ній, але ж вам ідеться про результат, а не про помсту). Пройдіть повз дитину і попростуйте до дверей. Звучить це легко, але насправді та дорога може стати найдовшою в житті. Та все ж зробіть кілька кроків, і, підозрюю, малюк побіжить за вами, прохаючи почекати. Чому? Бо напад злости нічого не вартий, якщо немає глядачів, які б «захоплювалися» цим виступом.
Зрозуміло, що глядачами можуть бути й інші покупці, які вже почали дивитися на вас і сина. Однак тримайтеся і не дайте маніпулювати собою. Справжньою публікою для дитини є ви, а не інші. Вона може пробувати знервувати, збентежити вас перед ними, але якщо ви на це не купитеся, дитина відразу ж відмовиться від такого експерименту. Просто пройдіть поруч і підіть далі, промовляючи щось на зразок: «Ох, ті діти такі нечемні…»
А що, як дитина не піде за вами? Прямуйте повільно, не втрачаючи її з поля зору. Якщо це конче потрібно, зупиніться біля дверей і почніть щось читати або переглядати список справ. Не спускайте із дитини очей, але залишайтеся на значній відстані від неї, щоб вона не мала біля себе глядача, який їй найбільше потрібен. Врешті (набагато швидше, ніж за тиждень) дитина зрозуміє, що загубилася!
Якщо напади злости повторюватимуться й за інших обставин, можливо, доведеться залишати дитину вдома. Домовтеся з нянею й детально поясніть дитині, чому не берете її з собою. Просто скажіть: «Мама залишає тебе вдома, бо в крамниці ти поводишся нечемно. А я, намагаючись заспокоїти тебе, витрачаю час і не встигаю купити все, що потрібно. Якщо згодом поводитимешся чемніше, знову підемо разом».
Реагуючи на навмисну поведінку дитини, пам’ятайте: випробовуючи свою силу, вона проводить наукове дослідження, відкриває для себе дійсність. Якщо такі дії минатимуть безкарно, дитина зробить висновок, що дійсність – це контролювання та маніпулювання батьками. Але якщо її зусилля не принесуть жодних плодів, дитина пізнає іншу дійсність, яка передбачає відповідальність за власні вчинки. Довідається, що недозволені дії не виправдовують себе.