Між заохоченням і винагородою існує тонка, але суттєва різниця. Безперечно, метод винагород дуже дієвий, коли діти ще малі. Пообіцяйте трирічній дитині льодяника, і вона зробить все, що треба! Запропонуйте дванадцятирічному синові п’ять доларів, щоб він прибрав у саду, і він, цілком імовірно, зробить це. Але рано чи пізно хтось із батьків запитає себе: «Чи я хочу, щоб мої діти все робили за винагороди?» Ось, чому моя дванадцятирічна дитина має прибирати в саду:
- Вона є членом сім’ї.
- У саду треба прибрати.
- Хочу, щоби дитина брала участь у житті сім’ї і також була відповідальною за її функціонування.
Звісно, п’ять доларів – це зовсім інша форма мотивації, ніж вказані три. Але, врешті, цей дім належить не лише батькам, а всій родині. Всі члени сім’ї живуть у ньому. Гадаю, у питанні домашніх обов’язків дітей варто мотивувати іншими заохоченнями, ніж фінансове. Якщо ж ви застосовуєте систему винагород як головний спосіб мотивування, то існує небезпека, що виховаєте мисливця за морквинами – особу, яка очікуватиме на винагороду щоразу, коли зробить щось добре, правильне чи гідне уваги.
Щоб проілюструвати, як це працює, розгляньмо приклад дванадцятирічного Джастіна і п’ятидоларової «морквини». Отож, Джастін чудово виконав завдання (прибрав сад) й отримав п’ять доларів. Мама задоволена, бо садок чистий, а син – бо має на п’ять доларів більше. Проблему вирішено, хіба ні? Ні! За тиждень Джастін знову прибрав у садку і сказав:
– Мамо, а де мої п’ять доларів?
Мама трохи здивовано подивилася на нього й відповіла:
– Джастіне, я не дуже розумію, про що ти. Що маєш на увазі, любий?
– Як це що, мамо, тиждень тому ти дала мені п’ять доларів за те, що я прибрав у садку, а тепер я знову навів там лад. І хотів би отримати належні мені гроші.
Можливо, ви опинялися в схожій ситуації. Справа є очевидною. Якщо почати платити дітям за роботу, яку вони мусять виконувати лише тому, що є частиною сім’ї, то невдовзі ця дорога заведе в глухий кут. Я не заперечую, що іноді цілком доцільно заплатити дітям за виконання якогось особливого завдання. Однак зараз стає нормою ситуація, коли батьки платять дітям за виконання всіх домашніх обов’язків. Якщо ви потрапили в таку пастку, негайно поговоріть із дитиною про запровадження правил, за яких на першому місці буде самодисципліна, покора і здійснення добрих вчинків без очікування фінансової винагороди.
Заохочення зосереджується на діях
Винагорода і заохочення – це два окремі, хоча й близькі, поняття. Вони передусім відрізняються підходом батьків до дітей і тим, які головні правила діють у сім’ї. Пригадаймо ще раз приклад із Джастіном, який прибирає в саду. Як би в такому випадку діяла мама, котра застосовує заохочення замість винагород? Передусім вона не вимахувала б «морквиною». Просто попросила б його навести лад у саду, оскільки це вже треба зробити. Припустімо, що Джастін прибрав, до того ж дуже старанно. Що зробила б його мама?
Гадаю, її реакція була б приблизно такою: «Джастіне, чудова робота. Певна, що ти пишаєшся собою. Мабуть, ти доклав чимало зусиль! Сад виглядає справді прекрасно. Ціную твою працю, дякую, любий».
Ще раз придивімося до цих слів. Звернімо увагу, що мама головну увагу зосередила на роботі, а не синові. Вона не каже: «Ти – чемний хлопець, бо дуже гарно прибрав». Треба уникати ототожнення чемної чи доброї поведінки з якістю роботи, яку виконала дитина. Припустімо, Джастін прибрав абияк (це цілком можливо у випадку дванадцятирічної дитини). Та це не означало б, що він поганий. Мама мусила б сказати, що не може прийняти таку роботу. І заохотити Джастіна виконати її старанніше.
У нашому прикладі Джастін виявився на висоті, і мама може йому це сказати. Але не пов’язує його людської цінности з тим, що він зробив. Дякує йому, цінує його працю і додає, що сад виглядає чудово. Так вона заохочує Джастіна до доброго виконання інших обов’язків просто задля задоволення, а не заради грошей або якогось ярлика, який свідчитиме, що хлопець – добрий і вартісний.
Намагаюся тут донести до вас таку думку: треба зробити все можливе, щоб заохотити своїх дітей ретельно виконувати будь-яку роботу. Треба допомогти їм зрозуміти, що ми любимо їх не тільки тоді, коли вони виконують наші доручення. Наша любов і сприйняття до дитини не може бути зумовлене її вчинками, поведінкою. Практична дисципліна завжди шукає безумовної любови. Найвищим зразком для нас є сам Бог, Який любить нас беззастережно, безумовною любов’ю. Ми завжди можемо прийти до Нього, навіть тоді, коли зазнали невдачі, скоїли помилку. Можливо, чесніше буде сказати, що можемо прийти до Нього саме тоді, коли вчинили щось неправильно.
У сім’ях, де використовують заохочення і беззастережно люблять, дитина чує слова і бачить дії, які засвідчують: «Люблю тебе, незважаючи ні на що! Мені не завжди подобається те, що кажеш або робиш, але моя любов до тебе ніколи не згасне». Такий підхід цілком відрізняється від того, який можна виразити словами: «Любитиму тебе, якщо…» або «Люблю тебе, коли…», тобто, інакше кажучи, мама любитиме Джастіна, якщо він гарно прибере в саду.
Як стверджує Джош Мак-Давел у своїй чудовій книжці «Givers, Takers and Other Kinds of Lovers» («Давати. Брати. Любити»), неправильно любити дітей за їхні вчинки. Мак-Давел певен – єдиний правдивий спосіб любити полягає в тому, щоб просто любити. Без жодних «якщо», «коли» чи «але». Просто будь-яким можливим способом давайте дитині зрозуміти, що любите її. Діти мусять знати, що їх люблять попри те, як вони дають собі раду в різних сферах життя. Пам’ятайте, що головною відмінністю між винагородою і заохоченням є те, що винагорода зосереджується на дитині:
- «О, то ти справді чемний хлопець, адже помив посуд. Ось тобі трохи грошей».
- «О, ти таки хороший хлопець – он як прибрав у своїй кімнаті. Можеш сьогодні подивитися телевізор до десятої».
Такі твердження тільки утверджують дитину в думці, що її люблять за ті чи ті дії. Будь-якою ціною уникайте таких безглуздих ситуацій. Натомість використовуйте заохочення, яке зосереджується на поведінці дитини. Позитивно реагуючи на дії дитини, даємо їй відчути, що любимо беззастережно.