Книга приповідок 22:6 нагадує нам: «Привчай юнака до дороги його, і він, як постаріється, не уступиться з неї». Наставляти дитину означає витрачати свій час та енергію, щоб навчити її відповідно поводитися в будь-якій ситуації. Але найважливіше те, як дитина поводиться, коли поруч немає батьків. Що спонукає дитину поводиться належно, коли біля неї немає ні мами, ні тата? Страх перед покаранням чи сумління?
Якщо у вихованні керуватися принципами практичної дисципліни, що ґрунтується на любові, у дитини сформується сумління, яке схилятиме її до правильної поведінки і тоді, коли поруч нема батьків. Отож, щоб належно виховати дитину, треба застосовувати заохочення і дисципліну, а не винагороди та покарання. Батьки, які вдаються до винагород і покарань, щоби вплинути на дитину, не сприятимуть формуванню в неї доброго сумління. Навпаки, дитина навчиться позірно бути чемною й робити все, що заманеться, коли батьків нема поруч.
Застосування практичної дисципліни не гарантує, що дитина завжди буде маленьким янголятком, але можу запевнити: це сприятиме налагодженню щиріших стосунків і більшому порозумінню з нею.
Найліпший спосіб правильно сформувати сумління дитини – навчити її бути відповідальною. Відповідальности можна навчити, даючи вказівки або – якщо воліємо – запроваджуючи правила. Вказівки визначають межі дозволеного. Важливо, щоб дитина розуміла, де проходить ця межа і для чого її встановлено. Ми, батьки, маємо спокійно дисциплінувати дітей, завжди бути готовими обговорити з ними причини й наслідки конкретної ситуації.
Наступний важливий крок до формування сумління дитини – пояснити їй, що таке прощення. Маємо навчити дітей прощати і дати їм шанс розкаятися вголос у порушенні правил, які є обов’язковими для всіх членів сім’ї. Та й нам самим потрібно вміти перепросити. Єдиний спосіб навчити дітей просити вибачення – це власний приклад. Діти завжди вчаться, наслідуючи батьків. Правду каже стара приказка: діти звертають набагато більшу увагу на наші дії, ніж на слова.
Книга приповідок 22:6 містить ще одну правду про навчання дітей. Дослівний переклад зі староєврейської звучить так: «Наставляй малого на добру путь». Це не означає, що треба дозволити дитині завжди домагатися свого і робити все, що вона захоче. Цей фрагмент повчає, що кожна дитина є іншою. У третьому розділі ми вже звернули увагу на те, що кожна дитина дивиться на світ із власної перспективи – має свій темперамент, визначену особистість, по-своєму реагує на довколишній світ і різні події.
Коли говоримо про те, що треба дисциплінувати дітей, варто пам’ятати: кожне Боже створіння – єдине і неповторне. Кожен із нас інший. Наївно припускати, що всі методи дисциплінування будуть однаково ефективні щодо кожної дитини. Деякі діти мають сильнішу волю і є активнішими, для їхнього дисциплінування потрібні інші засоби, ніж до спокійної дитини. Виховуючи дитину відповідним для неї чином, демонструємо, що усвідомлюємо її відмінність, а кожну ситуацію розглядатимемо, відповідно до її потреб і темпераменту. Практична дисципліна – це метод, який дає нам свободу виховувати дитину найбільш пригожим для неї чином. Кожна дитина виняткова. Не піддавайтеся спокусі порівнювати доньку або сина з іншими дітьми.
Від кишенькових грошей до відповідальности
Щоб навчити дитину відповідальности, потрібен не лише час, а й стратегія. Як на мене, одна з найліпших стратегій – кишенькові гроші. Те, як ми даємо дітям гроші і як вони витрачають їх, має значний формувальний вплив. Пропоную батькам, які приходять до мене на консультацію, давати кожній дитині іншу суму (якщо мова не йде про близнюків). Одним із багатьох добрих критеріїв, що визначають суму кишенькових грошей, може бути вік. Цілком логічно, щоб старша дитина отримувала більше грошей за молодшу.
Пропоную кишенькові гроші вважати обов’язковим складником родинного бюджету. Кожній дитині належить мати їх так само, як мамі і татові. Кишенькові гроші є практичним та ефективним способом навчити дитину, як давати собі раду з фінансами, і зміцнюють у неї почуття власної цінности. Чи нам шість, чи шістнадцять років – ми зростаємо у власних очах, коли чуємо в кишені бряжчання монет.
Наступне очевидне правило має полягати в тому, щоб виплачувати кишенькові щотижня або щомісяця без запізнень. Це має бути щось, на що діти можуть регулярно сподіватися.
Батьки часто не розуміють однієї речі: дитина має право витратити ці гроші на те, чого хоче. Давати дитині гроші і повчати, як їх витрачати, – це повернення до деспотизму, про який була мова в попередніх розділах. Деспот усе вирішує за дитину, зокрема те, на що їй витрачати власні гроші. У такій ситуації дитина не може навчитися, як послуговуватися грошима і бути відповідальною. Щоб навчити її відповідальности, потрібно створити середовище, в якому вона відчуватиме, що може безпечно випробовувати, відкривати й учитися. Засвоїти деякі правила поведінки буде важко, але кишенькові гроші – це добре знаряддя, щоб розпочати цю науку.
Щоразу, коли говорю про гроші для дитини, наголошую на відповідальності. Оскільки дитина є відповідальним членом сімейної спільноти, вона має отримувати кишенькові. З тієї ж причини їй належать відповідні обов’язки та завдання. Можете визначити ці завдання за родинним столом або за якоїсь іншої нагоди. Однак батькам варто пильнувати, щоб гроші не стали платнею за виконані завдання. Дитина мусить розуміти, що має обов’язки, а гроші отримує лише тому, що є членом сім’ї. Проте умови одержання цих грошей усе ж існують. Як відповідальний член сім’ї, кожна дитина має допомагати родині належно функціонувати.
З одного боку, потрібно дати право дітям на власний розсуд витрачати гроші, але з іншого, гадаю, з допомогою цих грошей можна навчити дітей заощаджувати. Приміром, ми даємо дітям можливість складати гроші. Якщо дитина хоче покласти якусь суму в банк – збільшуємо її вдвічі. Ми також навчили дітей, як важливо частину своїх грошей віддавати на Божі справи. Намагаємося показати, що найліпше було б частину грошей виділяти на добродійність, частину заощаджувати, а решту – витрачати на власний розсуд.
Отже, як кишенькові гроші допоможуть навчити дитину відповідальности? Все дуже просто. Уявімо, що дитина отримує один долар і всю суму витрачає на солодощі. Припустімо, вона купує ці солодощі, пішовши з мамою в супермаркет. Пам’ятайте про правило: частину – Господу, частину – в банк, а решту – за власним бажанням. Вам потрібна буде витримка, щоб дозволити дитині купити на сімдесят чи вісімдесят центів цукерок і з’їсти їх. Не кажу дозволяти таке щотижня, оскільки тут ідеться про щось більше, ніж тринькання грошей, – про здоров’я і харчування. Однак варто було б дозволити дитині витрачатися таким способом принаймні кілька тижнів. Досвід навчить її не витрачати першого ж дня гроші, призначені на цілий тиждень. Упродовж тижня в дитини, без сумніву, виникне бажання купити щось інше, але вона вже не матиме грошей; отоді в батьків виникне чудова нагода використати ситуацію, щоб навчити й дисциплінувати дитину.
Отож за кілька днів ви опинилися в іншому магазині, і дитина запитала:
– Мамо, а я можу купити оцю жувальну ґумку?
Дивлячись дитині просто в очі, відповідаєте:
– Звичайно, Браяне, адже маєш гроші.
Але Браян заклопотано дивиться на вас і каже:
– Мамо, я витратив усе в понеділок.
– Що ж, любий, – відповідаєте. – Поклади ґумку на місце, повернемося по неї в суботу. Купиш, коли наступного разу отримаєш кишенькові.
Поданий приклад демонструє, як кишенькові гроші можуть стати стратегічним знаряддям, за допомогою котрого дитину можна навчити відповідальности. Це ідеальний спосіб навчити дитину завжди приймати мудрі рішення. Здобувши негативний досвід, більшість дітей засвоює, що не варто бути марнотратними. Дехто навіть починає відкладати трохи грошей.