Певна річ, поваги не вдасться завоювати лише одним простим вчинком, наприклад, дозволом самостійно вибирати одяг. Як більшість інших речей у житті, повагу заслужити доволі важко. Батьки мусять усвідомлювати, що не можуть вимагати поваги від дітей. Ви, мабуть, переконані, що таки маєте право вимагати її, адже в шостому розділі Послання до Ефесян сказано, що діти повинні шанувати батьків. Однак це аж ніяк не означає, що ці слова вплинуть на малого Снукі чи Клетуса. Щоб інша особа (не забувайте, що ваша дитина є особою) почала вас поважати, треба це заслужити. Неможливо приготувати повагу в мікрохвильовій печі – на це потрібен час.
Пам’ятаю, якось я відвідав п’ятнадцятирічну дівчинку, яка намагалася вчинити самогубство. Її батьки терміново зв’язалися зі мною і попросили прийти до неї. Я залишив усі інші заняття й одразу ж пішов до лікарні. Коли наближався до її палати, у голові роїлися різноманітні запитання. Чому дівчина хотіла позбавити себе життя? З якими проблемами чи труднощами зіткнулася?
У палаті я побачив вродливу дівчину, яка була цілком морально розчавлена, заплакана й занурена в глибоку депресію. Я запитав, чи знає вона, хто я. Відповіла ствердно. Тоді я сів поруч і запитав:
– Чи хочеш поговорити про це?
Не відповіла. Натомість уважно вдивлялася в стелю, а вираз її обличчя виразно промовляв: «Ні, не хочу».
Я відчув, що дівчинка перевіряє, чи справді я переживаю за неї, чи мене просто прислали батьки як шпигуна.
– Якщо не хочеш, не мусимо про це розмовляти, – сказав я. – Насправді ти не зобов’язана зі мною зустрічатися чи терпіти мене тут, але я переживаю за тебе і твою сім’ю. Якщо я можу чимось допомогти, то хотів би це зробити.
Далі я розповів їй трохи про своє життя. Поділився кількома думками про підлітків, з котрими працював, і проблеми, що їх бачив у різних сім’ях. За трохи вона перестала плакати й почала дивитися на мене. Я ледве стримався, щоб не усміхнутися, бо знав, що встановлення зорового контакту з цією нещасною дівчиною було переломом. Під час розмови я постійно давав дівчинці зрозуміти, що не засуджую її, і невдовзі вона відкрилася. А коли почала ділитися своїми внутрішніми переживаннями, на поверхню, зрозуміло, вийшло чимало ворожости і злости. Під час нашої розмови ці почуття дівчинки частково розвіялися, і врешті я запитав її, чи можу прийти завтра.
– Гаразд, – відповіла вона й помахала мені рукою на прощання.
Коли я прийшов наступного дня, дівчина виглядала вже трохи краще. Попри депресію, здавалося, що настрій у неї вже ліпший. Закінчуючи другу розмову, я наголосив, що вона не мусить продовжувати зустрічі зі мною і має сама вирішити, чи приходити мені знову. Я хотів її відвідувати, але за умови, що можу їй допомогти.
І тоді вона запитала:
– Як гадаєте, що мені зробити, щоб вирішити свою проблему?
У цю мить я зрозумів, що пробився крізь усі перешкоди. Дівчина просила моєї поради, а це означало: «Ціную вашу думку. Скажіть, що думаєте про це».
Нарешті я заслужив повагу дівчини. Тепер вона хотіла знати, що, на мою думку, мала робити. Ось це і є повага.
Легко було б отак просто зайти до неї й поводитися як великий фахівець. Ще легше було б поглибити її почуття провини, яке і так відчувала. Натомість я мусив виявити лагідність, делікатність і поставитися до дівчинки з розумінням. Мусив показати, що переживаю за неї, і так насправді було!
Ця історія закінчилася щасливо. Юна панна обміркувала все, подолала перешкоди, які виникли на її шляху, і незадовго досягла значних успіхів.
Терапевтові, звичайно, легше завоювати повагу доведеної до відчаю дівчинки-підлітка в лікарні, ніж батькам здобувати повагу малого Фестуса (чи малої Зельди) впродовж 24 годин на добу й 365 днів на рік. Але можна й треба досягти цього. А одним зі знаків, який свідчитиме, що ви заслужили повагу дитини, є слова: «Мамо (тату), що думаєш про це?»
Певна річ, ви не завжди погоджуватиметеся з дитиною. Але поки ви будете любити й поважати одне одного, зв’язок між вами лише міцнітиме. Я часто кажу батькам малих дітей, що це добрий час, аби налагодити стосунки з ними на основі взаємної поваги. Це як банківські заощадження, що пригодяться, коли дитина стане підлітком, і тертя між вами почнуть посилюватися.
Як одночасно давати вибір і «тягнути за килим»
Ви, мабуть, запитуєте, як можна поєднати стосунки на основі взаємоповаги і самостійности та метод, який полягає в тому, щоб «тягнути за килим»? Поданий далі приклад демонструє: можна.
Діти мусять здійснювати вибір у відповідному контексті. Адже ви не дискутуєте з дванадцятирічною дитиною про те, чи може вона керувати автомобілем. Не пропонуєте шестирічній дитині вибрати, чим бавитися – машинкою чи татковою зброєю. Але діти можуть самі приймати чимало дрібних рішень, якщо ми дозволятимемо їм це. Наприклад, дитина може сама вирішувати, що хотіла б з’їсти: «Метью, хочеш бутерброд з тунцем чи з арахісовим маслом?»
Даємо хлопцеві вибір, але вчимо його, що не має права змінювати прийняте рішення. Якщо хочемо застосувати практичну дисципліну, треба продемонструвати Метью: якщо змінить рішення, то це матиме відповідні наслідки. Так є в житті. Інакше кажучи, мусимо вимагати, щоб був відповідальним за свій вибір.
А що відбувається в багатьох сім’ях? Типовою є така сцена: спершу Метью вибирає бутерброд з арахісовим маслом, а коли мама все це приготує, він змінює думку й каже, що хоче канапку з тунцем. Отож мама забирає бутерброд з арахісовим маслом (спробує залишити це на наступний день) і слухняно йде робити інший.
Чого мама навчає Метью, дозволяючи змінювати думку? Вона вчить його безвідповідальности, бо сама поводиться безвідповідально. Насправді ж така ситуація – чудова нагода дозволити дійсності вплинути на життя Метью і навчити його правила, яким зможе користатися впродовж усього життя. А йдеться про таке: дайте Метью вибір – або з’їсти бутерброд з арахісовим маслом, або не їсти взагалі. Якщо хлопець вирішить не їсти бутерброда з арахісовим маслом, не змушуйте його – залиште цю їжу на пізніше. А Метью скажіть, що може тепер робити те, що йому хочеться, але ніякої іншої їжі він вже не отримає.
Метью може знизати плечима й піти бавитися, але невдовзі дійсність дасть йому урок. Голод нагадає про себе.
Перед вечерею – можливо, навіть задовго до вечері – Метью знову прийде на кухню, жаліючись, що дуже голодний. У цю мить важливо зробити принаймні дві речі:
- Подолати докори сумління й співчуття до сина, молитися, прохаючи витривалости, і не відступати.
- Пояснити синові, чому він не отримає ніякої їжі аж до вечері. Сказати чітко і просто, що прийняття рішення – це важливо навіть у таких простих справах, як вибір бутерброда. Можна промовити щось на зразок: «Так, я знаю, ти не їв і, мабуть, голодний як вовк! Але тобі пощастило. Їстимемо вечерю десь за дві з половиною години, тільки-но татко повернеться з роботи. А тепер іди бавитися, побачимося о пів на сьому».
Отак, тримаючись за живіт, голодний Метью знову піде бавитися. Може пустити сльозу або дві або принаймні сказати, що мама жорстока. Але тепер саме настав час остаточно «потягнути за килим», тобто закінчити те, що мама почала робити ще тоді, коли забрала канапку з арахісовим маслом і відмовилася робити нову, з тунцем. Тепер, коли Метью змушений кілька годин боротися зі справжнім голодом, мама остаточно висмикнула з-під нього килим.
І чого навчиться Метью? Зрозуміє, що рішення не їсти того, що приготувала мама, було нерозумним. Засвоїть також, що погано змінювати рішення, коли робити це вже запізно. А добре рішення – це дотримуватися своєї позиції, вибраного шляху, навіть якщо нам здається, що цієї миті ми віддали б перевагу чомусь іншому.