Усі батьки хочуть, щоб їхні діти говорили правду. Дорослих чи не найбільше тривожить брехня, і вони запитують себе, чому діти часом вдаються до неї. Найчастіше дитяча брехня має дві причини:
- Фантазії. Деякі діти видають бажане за дійсне. Цей тип брехні є відображенням дитячої фантазії. Маленькі діти іноді мріють про уявних друзів, про зустріч із червононосим північним оленем Рудольфом[1] тощо. Така «неправда» – це здебільшого поодинокі випадки, через які батькам не варто тривожитися.
- Страх. Він є причиною більшости обманів. Будь-яка дитина завжди боїться, що зізнання в якійсь провині може викликати гнів батьків і покарання. Найбільший страх полягає в тому, що за погані вчинки її перестануть любити. Дитина вважає, що мусить бути ідеальною, щоб заслужити батьківську любов.
Діти часто спонтанно вдаються до вигадок і невинної брехні, щоб приховати свої незначні недосконалості. Якщо хтось із батьків є деспотом, то його поведінка постійно спонукає дитину до брехні. Дитина деспотичних батьків часто вгинається під тягарем їхніх нереальних очікувань (не кажучи вже про звичайний страх покарання). Натомість можна зробити щось цілком інше. Приміром, розповісти дитині про власні недоліки. Якось до мене прийшла моя дев’ятирічна донька Кріссі. Вона гірко плакала, бо усвідомила, що збрехала людині, яка телефонувала до мене. Властиво, це була моя провина. Не подумавши, я попросив її сказати, що мене нема вдома, хоча насправді голився у ванній кімнаті.
Часом мами кажуть дітям, що не мають часу, щоб спекти тістечка чи зробити лимонад. Насправді ж їм бракує енергії. Тож ліпше щиро сказати: «Я занадто втомлена» або навіть: «Не маю зараз настрою».
Більшість батьків, з якими спілкуюся, усвідомлюють, що діти обманюють їх або принаймні частково приховують правду («невинна брехня»). Часто батьки, щоб вирішити цю проблему, просять дітей сказати правду, і на цьому справа закінчується. Немає ні покарання, ні жодних інших спроб домогтися дотримання дисципліни. Однак, на жаль, деколи діти мусять відповідати за брехню, щоб усвідомити, що й вона має наслідки. У такій ситуації потрібно дати дитині чітко зрозуміти: так, вона збрехала і мусить відчути наслідки такого вчинку, але ви й далі любите її і сподіваєтеся, що надалі вона не відчуватиме потреби обманювати.
Ось як можна заохотити дитину не брехати:
- Завжди довіряйте дитині. Дайте їй шанс сказати правду. Коли скаже правду – подякуйте їй і від цієї миті поводьтеся так, ніби нічого не сталося, не повертайтеся до того, що трапилося. Якщо конче потрібно, щоб дитина відчула наслідки свого вчинку – скрупульозно поясніть дитині, чому має це пережити, наголосивши водночас, що правда завжди ліпша від брехні.
- Демонструйте дитині, що брехати невигідно. Одна неправда завжди тягне за собою іншу. Люблю повторювати дітям: «Брехня потребує ідеальної пам’яти». Адже брехун завжди мусить пам’ятати, що кому сказав і як має замінити одну брехню іншою.
[1] Різдвяний герой, що з’явився в США 1939 р. завдяки письменникові Робертові Л. Меєві, який видав зворушливу гумористичну історію «Рудольф – червононосий північний олень». Невдовзі Рудольф став одним із символів Різдва. – Прим. пер.