У великих родинах майже нереально уникнути клопотів, пов’язаних із суперництвом між дітьми. Частково джерелом цієї проблеми є те, що батьки схильні трактувати всіх дітей однаково. Можете бути впевнені, що діти сприймають це саме так. Якщо одна дитина щось отримує, негайно того самого хоче інша.
У багатьох ситуаціях мої діти намагалися тиснути в такий спосіб на мене. Голлі казала: «Татку, чому вона це отримала, а я ні? Чому Кріссі можна таке робити, а мені заборонено?»
Часом я трохи дражнив Голлі й «тягнув за килим», кажучи їй якусь жорстоку фразу, як-от: «Ну, напевне ми з мамою любимо її набагато більше, ніж тебе!»
Якщо після цього Голлі продовжувала мучити мене і все одно домагалася однакового ставлення, то я врешті-решт кидав їй виклик: «Гаразд, Голлі, якщо ти справді хочеш, щоб я ставився до тебе так само, як до твоєї сестри, то від сьогодні ти лягатимеш спати о 20.30, а не о 21.00, а сума твоїх кишенькових грошей становитиме два долари п’ятдесят центів, а не три».
Зіткнувшись із такою ситуацією, Голлі вирішувала, що не хоче, щоб я завжди трактував її так само, як молодшу сестричку. Такий метод цілком виправдав себе, бо Голлі була старшою від Кріссі і втішалася більшою кількістю привілеїв – пізніше лягала спати й отримувала більше кишенькових грошей. Ми дозволили Кріссі зробити щось, що, на думку Голлі, вона теж мала право робити, і відразу ж зіткнулися з проблемою. То що ж насправді відбувається, і як діяти, коли молодша дитина домагається тих самих привілеїв, які має її старший брат чи сестра? Правило практичної дисципліни, якої варто завжди дотримуватися, твердить, що треба любити своїх дітей однаково, але трактувати по-різному, відповідно до того, що на цьому етапі розвитку дитини ви вважаєте доцільним і справедливим для неї.
Одна з головних причин суперництва дітей полягає в тому, що вони бажають мати все, що є найліпшого у світі. Хочуть бути впевнені, що їхній брат чи сестра не отримає більше за них, але водночас прагнуть, щоб їх трактували по-іншому – як когось виняткового. Батьки надто легко дають заманити себе в пастку, в якій починають вдаватися до оцінок та осуду дітей.
Більшість із того, про що була мова в підрозділі «Бійки», стосується суперництва між дітьми. Повторюю: повністю уникнути конкуренції неможливо, тому треба пошукати способів мінімізувати і контролювати її. Погодитися з тим, щоб дитина дала вихід своєму роздратуванню й негативним емоціям стосовно братів і сестер, – цілком здоровий підхід, який у довготерміновій перспективі приведе до зменшення ворожости, злости і суперництва.
Певна річ, треба панувати над цим процесом і не дозволити, щоб він вийшов з-під вашого контролю. Згідно з основними правилами практичної дисципліни, у випадку суперництва між дітьми треба спробувати переконати їх замислитися над ситуацією і помиритися. Наприклад, якщо двоє дітей віком сім і вісім років сперечаються – виведіть їх із вітальні, відведіть до порожньої кімнати і накажіть там залишатися, доки вони не помиряться.
Завжди пам’ятайте, що більшість суперечок між дітьми адресована батькам. Діти хочуть, щоб ми втрутилися і приєдналися до їхньої суперечки. Одна дитина кидає братові або сестрі якісь образливі слова, отримує на це вульгарну відповідь, і ви навіть не встигнете зорієнтуватися, як уся родина опиниться в епіцентрі війни. Якщо діти хочуть бути прикрими, верещати і сваритися одне з одним – нехай роблять це десь надворі чи в якомусь віддаленому приміщенні, їм не можна так поводитися за столом чи у вітальні.
Наступна ключова вказівка практичної дисципліни, яку варто запам’ятати, така: діти – свідомо або ні – розставлятимуть на батьків пастки, щоб утягнути у свої сварки і залучити до розв’язання суперечок. Однак відповідальні батьки використовують правила практичної дисципліни, які радять триматися на відстані від дитячих конфліктів і дозволяти дітям – за змогою – самим доходити до порозуміння.
У традиційних сім’ях, де діє система винагород і покарань, діти розставляють пастки одне на одного. Хочуть, щоб батьки втрутилися і покарали брата або сестру. Ваші рішення в найліпшому разі будуть справедливі лише наполовину і зазвичай призводитимуть до ще більшого безладу та ворожости, а не вирішуватимуть проблеми.
З уст наймолодших дітей я чув багато розповідей про те, як їм було приємно дратувати старших братів та сестер, зачіпати найбільш вразливі струни їхньої душі, щоб спровокувати бійку. Після цього з ідеальним відчуттям часу та театральними жестами, гідними Оскара, наймолодша дитина починала кричати, стогнати і верещати, щоб переконати батьків, що їй загрожує смерть. Зазвичай батьки реагували невідкладно, суворо караючи старшого брата або сестру. Молодша дитина, щоправда, мусила витерпіти біль від спорадичних стусанів, отриманих від старшого брата чи сестри, але завжди відчувала, що заслуговує на це. Чому? Бо насправді дуже тішилася, бачачи, як хтось із батьків давав прочухана братові або сестрі.
Ми, психологи, часто маємо справу з родинами, де найстарша дитина долає життєвий шлях, постійно дивлячись на братів і сестер, а точніше, немовби оглядаючись на них через плече. Таку ситуацію окреслюють фаховим терміном «детронізація». Проблема детронізації виразніше, яскравіше виявляється тоді, коли між дітьми незначна вікова різниця, і ще більше загострюється, коли діти однієї статі.
Можливо, це не ідеальний вихід із будь-якої ситуації, однак я й далі вважаю, що найліпший спосіб забезпечити всім дітям індивідуальне й справедливе ставлення – надати право першости найстаршій дитині. Це означає, що найстарша дитина повинна мати більше свободи та привілеїв, але водночас і більше обов’язків.