Усім нам добре знайома приповідка: ситий голодного не розуміє. Гадаю, інший її варіянт може звучати так: молода людина не розуміє старої, бо старість треба пережити, щоб по-справжньому її зрозуміти. Чи ж книжки про осінь життя мають сенс тільки тоді, коли їх пишуть лише старі люди? Чи молода людина, або хоча б чоловік у розквіті сил, яким схильний вважати себе автор цієї книжечки, має право писати про старість? Напевно, так, хоча роблю це з великим острахом. Однак маю нескромну надію, що мої роздуми якимось чином стануть у пригоді старшим людям. Проте одразу прошу вибачення, якщо я до кінця не зрозумів тих проблем, які доводиться долати в осінь життя. Адже я торкаюся великої таємниці. Тим паче, що ця таємниця пов’язана з містерією хреста, тому до неї потрібно ставитися з найбільшою повагою. То ж чому я насмілююся запропонувати цю тему?
У своїй душпастирській праці я від самого початку стикався і стикатимуся з людьми старшого віку. Не раз бачив величезні драми, які доводиться переживати цим людям. І бачив, як часто вони залишалися самотніми, наодинці з цими проблемами, як часто їх не розуміли. Вони залишалися на узбіччі також і тому, що в центрі уваги перебуває саме молоде покоління. Саме про молодь говорять як про майбутнє Вітчизни і Церкви. Такі думки чути звідусіль: із засобів масової інформації, іноді навіть з амвону. Це, звісно, правда, але ж не можна сказати, що молода людина важливіша від старшої. Всі рівні у своїй гідності, всі однаково важливі. Можна з цілковитою відповідальністю стверджувати, що старші люди є справжнім скарбом, особливо скарбом Церкви. І це так, тому що саме вони моляться за цю Церкву, страждають за цю Церкву, і (про це теж треба сказати) підтримують цю Церкву матеріяльно. Саме завдяки старшим людям діє не одна семінарія, завдяки їм створена не одна парафія. І чомусь саме їхні проблеми – проблеми людей, які так віддано служать Церкві, – ніби оминають. Їх уважають такими, які і так не підуть із Церкви, і так залишаться з нею. А якщо так, то вони часто не відчувають тієї душпастирської опіки, якої заслуговують. Ситуація з молоддю певною мірою очевидна: про молодь треба турбуватися, піклуватися, бо якщо вона не знайде в Церкві вирішення своїх проблем, то відійде. А пенсіонери? Вони, як здається багатьом, і так залишаться разом із Церквою. Тут, ніби на маргінесі, але варто згадати, що не завжди так є. Сьогодення показує, що багато людей старшого віку ображені на Церкву, на священиків, багато з них вірить антицерковній пропаганді. Безперечно, більше тих, котрі виховувалися в цій Церкві, провели в ній усе своє життя, і вони не відійдуть від неї. Але це не повинно зменшити нашої поваги до людей похилого віку.
Коли описуєш старість, не можна не згадати, що сам Ісус, мандруючи дорогами Палестини, зустрічав немолодих людей, розмовляв з ними, допомагав їм, навіть ставив їх за приклад для інших. Пригадалася мені історія убогої вдови, яка кинула в церковну скарбничку дві лепти, тобто все, що мала. На сторінках Євангелія описана ще одна гарна постать. Це, як можна здогадатися, немолода вже жінка, яку зцілив Ісус від кровотечі, що тривала дванадцять років. Вже на початку життя Спасителя, коли Марія і Йосиф внесли Його до святині, дитя вітали старець Симеон і вісімдесятилітня пророчиця Анна. Для них це була найбільша честь, оскільки вони першими в Єрусалимі впізнали Месію. Така постава Спасителя зобов’язує усіх нас завжди в житті з належною повагою ставитися до людей старшого віку.
Ця книжка є спробою відповісти хоча б на деякі питання, розглянути проблеми, а часто і драми, пов’язані зі старістю. Найбільші серед них – покинутість, самотність, страждання і смерть. Все це є хрестом, який часто несуть на плечах ті, чиї скроні вже покриті сивиною. Позаяк ніхто на землі не вирішить проблеми хреста, не розкриє його таємниці, не зрозуміє його до кінця, то ніхто й не з’ясує і не збагне до кінця проблеми старости. Тому я не претендую на те, що зможу розкласти цю проблему на складові частини так, щоб після прочитання цієї книжки старші люди змогли позбутися всього тягара турбот, депресій і прикрощів, які їм довелося переживати з віком. Вони, – хотів би сказати, на жаль і без сумніву, – залишаться. Але, можливо, роздуми допоможуть у тому, щоб якомога спокійніше, якомога доброзичливіше, ніби тепліше поглянути на цей час – старість. Час, який часто сповнений самотности, хвороб, думок про смерть. Можливо, трапиться так, що ці роздуми допоможуть декому примиритися зі старістю. Допоможуть зрозуміти її сенс хоча б частково, адже уповні, як я вже сказав, збагнути цю таємницю неможливо.