Чому пишу про старість? Я був свідком багатьох зворушливих сцен у будинках для людей похилого віку, у цих, як ми їх часто називаємо, притулках. Я бував в оселях одиноких пенсіонерів, яких цілком покинули діти і внуки. Я бачив людей, до яких вже навіть не заглядали сусіди. Перед моїми очима постає ціла серія темних, сумних образів, пов’язаних зі старістю. Пам’ятаю одну жінку, яку відвідав з йорданським благословенням. Спочатку я помолився з її дітьми і внуками, а потім мене запросили до кімнати, де вже чекала старша жінка в білій хустинці на голові.
Кімнатка була дуже охайною, а її мешканка одягнена скромно, але елегантно.
– Дбають про вас діти, – зауважив я.
– Чи дбають? Може і дбають, але найбільше син, – відповіла вона, і подивилася кудись далеко.
– Син? – здивовано запитав я. – А я думав, що це дочка із зятем тут живуть.
– А, так. Ті, у кого Ви, отче, тепер були, то дочка з чоловіком. А сина маю в Америці. То мудра і добра дитина. Регулярно присилає долари, але на моє прізвище. І вони – тут старенька порухом голови показала на кімнату за стіною, – потребують мого підпису, щоб отримати ці гроші. Якби не це, то… А я знаю? Всіляко могло б бути.
Але, крім таких ситуацій, я часто бачив і достойну старість. Хотів би тут згадати про зустрічі з людиною, які мали вирішальний вплив на моє розуміння цього віку. Цією людиною була моя бабуся Яніна. Останні роки свого життя вона мешкала в маленькій однокімнатній квартирці в житловому районі неподалік ливарного заводу у Варшаві. Вона була звичайною пересічною пенсіонеркою, яких у Польщі мільйони. Серед цих мільйонів були, зрозуміло, і такі, яким краще велося. Були й інші, яким жилося гірше, ніж їй. Бабуся мала дуже скромне, але все-таки власне помешкання. Мала дітей, які її часто відвідували, дочекалася внуків, які пам’ятали про неї. У неділі, свята, а також і в будні не залишалася сама. Іноді приїжджала до нас, іноді ми їхали до неї. Саме в домі моєї бабусі я, як молодий хлопець, а згодом молодий студент духовної семінарії, міг зблизька придивлятися до старости. Як я вже згадував, моя бабуся не була винятковою людиною. Проте мала одну рису, з якою, на мою думку, іноді нелегко людям у похилому віці. Вона була жінкою, яка зазвичай не нарікала. Щоб бути щирим, мушу визнати, що так і було, з одним винятком. Траплялося, бабця скаржилася на свій стан здоров’я. Я часто слухав, як вона розповідала мені або мамі про свій останній візит до лікаря. Скаржилася, що щось її болить, що останньої ночі не могла спати, бо, як говорила, «руку їй рве». Але бабуся ніколи не бідкалася тим, що має мало грошей, хоча жила так, як інші, зі своєї дуже скромної пенсії. Ніколи не говорила, що мале помешкання, що в магазинах дорожнеча, що погані сусіди, що недобра родина. Ніколи так не говорила, адже у своїй старості переживала й сумні моменти, а люди, яких зустрічала, не завжди були милими і привітними. Та все-таки мала в собі той незвичайний дар, який допоміг їй достойно пережити свою старість, – дар радіти дрібницям. Радіти, що горобці прилетіли, що купила ліки, що батарея тепла, що була цікава радіопередача, а ще хтось прийшов до неї бодай на хвилинку. Вона вміла радіти цьому всьому, і я прекрасно знав, як це допомагає їй погідно переживати свої поважні літа. Ще й досі перед очима стоїть безліч таких моментів, коли, незважаючи на похилий вік і життєві незгоди, – бабуся була така радісна, наче помолодшала на кілька десятків років. Ніколи не забуду того дня, коли я вперше після облечин з’явився до неї в сутані. Бабуся – людина, сповнена природної простоти, – без будь-якої манірности, енергійно взялася до справи. Відчинила навстіж двері свого помешкання і, свято переконана в цілковитій природності того, що робить, гукнула догори: «Пані Келякова!». Після цього гукнула вниз: «Пані Веньґожевська!» За хвилинку збіглися сусідки і запрошені, і незапрошені. Бабуся посадила мене на крісло посередині своєї однокімнатної квартири. Сама гордо стала поряд, а коли вже посходилися всі жінки, сказала: «Це мій онучок!». Жінки примовляли: «О-о-о! А-а-а! У-у-у! Ого!», – обходили мене довкола. Кожна з них ледь торкалася мене пальцем, додавала щось від себе: що такий онучок, що такий високий, у такій новій сутані, так подібний до святого Станіслава Костки. А бабуся гордо стояла біля мене, мовби вона мене народила, вона виховувала, навчала, вишколила мене в семінарії, мовби вона була причиною мого покликання, і навіть пошила мені сутану. Спочатку я був вражений тим, що мене виставили на показ для сусідок, от, мовляв, як виглядає молодий студент другого курсу духовної семінарії. Згодом подумав собі: чи ж бабуся, яка, по суті, роками мала вплив на моє виховання, яка активно допомагала в цьому мамі, не мала права покликати сусідок, щоб похвалитися внуком? Це демонстрування моєї особи спочатку нагадувало мені сцени зоопарку, де натовп обступає клітку з особливо рідкісним екземпляром, а під кінець я сміявся щиро, від душі.
Пригадаю також іншу історію, коли бабуся, цілком мимовільно, розсмішила мене мало не до сліз. Кілька років, майже щонеділі, я з групою друзів грав у футбол. Наш стадіон був неподалік бабусиного помешкання, отож у неділю я з’являвся в неї, переодягався в тренувальний костюм і йшов на матч. Аж тут настала пам’ятна неділя 13 грудня 1981 року. Я їхав з дому до бабусі, сповнений чорних думок, у вухах безперервно звучала радіопромова відомого генерала. Сказати по правді, я взагалі не уявляв, яким саме буде той воєнний стан. І не знав, як про це розповісти бабусі – особі, яка не мала нічого спільного з політичними справами. Я був майже впевнений, що бабця – у цьому віці! – взагалі не зрозуміє, що таке воєнний стан, і її вразить звучання цих слів. Коли прибув на місце, то все відбувалося нормально. Я переодягався у свій спортивний костюм, а бабуся на невеличкій плиточці в передпокої (однокімнатні квартири епохи «пізнього Гомулки» не мали кухні) кип’ятила мені воду на чай. Врешті я набрався відваги і сказав:
– Бабусю, сьогодні вночі в Польщі ввели воєнний стан.
У цей момент бабуся увійшла до кімнати зі склянкою чаю. Бурмочучи собі під ніс «щось мені сьогодні в руку зайшло», сказала:
– Я вже тобі поцукрувала, тільки пий поволі, бо гарячий. А танки на вулицях є?
Боже мій! Я вже не кажу про японську війну чи російську революцію, які відбулися за її життя. Та ж ця жінка пережила і Першу світову війну, і польсько-більшовицьку війну, травневий переворот, Другу світову, і Варшавське повстання, а після цього всі повороти нашої сучасної історії. Аж тут приїжджає сильно переляканий онучок і думає: «Вона взагалі не зрозуміє, лише злякається». Варто додати, що бабця – як то бабця! – звісно, мала рацію. Ніякої бронетехніки я цього ранку ще не бачив, а тим часом танки вже багато годин стояли на вулицях. Але не на тих, якими я їхав до бабці.