У вступі до цієї книжки я згадував про те, що з деяким острахом підхожу до описування роздумів про старість. Боявся і надалі боюся, оскільки я людина, скажімо, середнього віку, то чи зможу зрозуміти проблеми тих, кому вже виповнилося сімдесят або й вісімдесят років. Я і надалі відчуваю в серці певний острах, щоб не применшити якоїсь проблеми, щоб нехотячи не роздратувати когось, хто може сказати: «Що цей священик мудрує про те, чого сам не пережив. Як доживе до старости, то побачить, що все не так просто». Пам’ятаючи про цей острах, я вирішив, що в цій книжці прозвучить також голос старшої людини. Тому подаю Вам запис розмови, яку провів з паном Чеславом, пенсіонером, що мешкає один у чудовій кімнатці з кухнею десь у варшавському Муранові. Пан Чеслав не є письменником, журналістом чи знаменитим професором. Він звичайнісінький, пересічний, як кажуть, середньостатистичний польський пенсіонер. Я обрав його, щоб саме він поділився зі мною своїми роздумами про старість, тому що, як уже згадував у вступі, саме ці пересічні люди старшого віку носять у собі воістину глибоку мудрість, яку неможливо вичитати з книжок. Зрештою, переконайтеся, будь ласка, самі. Спочатку я задав панові Чеславу таке запитання:
– Рушієм життя часто є чекання на щось, на когось. На лист, на телефонний дзвінок; серед молодих людей – це чекання на шлюб, на дім, на підвищення в кар’єрі. Чи Ви погоджуєтеся з цією теорією, що насправді рушієм життя є чекання? Чого можна чекати на пенсії?
– Я не зовсім погоджуюся з тим, що чекання є рушієм життя. Хіба лише в тому сенсі, що, власне кажучи, завжди на щось чекаємо. Так само і на пенсії, – чекаємо на вічне життя. Для мене пенсія – це передусім час роздумів над власним життям, над існуванням, над світом загалом. Сьогодні можу ствердити, що проходив попри цей світ, часто не помічаючи його. Сьогодні бачу безліч дрібних речей, прихованих у щоденних справах, на які колись не звертав уваги через брак часу або втому. Пенсія – це час, даний безплатно для того, щоб доповнити все те, чого не вистачало раніше. І як у приймальні лікаря намагаємося використати час, наприклад, читаючи книжку, так і під час перебування в тій найбільшій приймальні, якою є цей світ, варто збільшити наш життєвий баланс тим, що заберемо зі собою. Найлегше це вдається на пенсії, бо тоді вже не можна собі сказати: зроблю це пізніше, коли матиму більше часу. Бо наближаємося до мети.
– Річ тут, звичайно, не в подробицях, бо це дуже особисте, та все-таки, чи на багато запитань Вам удалося дати відповіді? Чи багато загадок щодо сенсу життя залишилося ще нерозгаданими?
– Думаю, що ніколи не буде розгадане все до кінця, і, щиро кажучи, що глибше вникаю в це все, тим більше виникає запитань. Мені здається, що саме те, що я задаю собі ці запитання, свідчить про те, що життя не є таким простим, як колись мені видавалося. У цей момент воно вимальовується переді мною значно багатшим. Напевно, я глибше вдивляюся у все навкруги, у навколишній світ, його історію, людей. Сьогодні маю час, щоб захоплюватися цим. Колись, багато років тому, я читав книгу Анджея Струга «Фортуна касира Співанкевича». У ній описана історія касира, який здійснює в банку крадіжку великої суми грошей. Касир наважується на цю крадіжку, тому що прагне осягнути бажане щастя. Отож, він утікає у світ з великою сумою грошей. Ніхто ще його не підозрює, тому що він усе життя був чесним банківським працівником. Він хотів лише змінити своє щоденне, сіре життя. Втікає з грішми, хоча ніхто його не шукає, ніхто за ним не женеться. Врешті-решт він повертається, бо не знає, що з тими грішми робити. Повернувшись, так спритно і непомітно віддає ці гроші в банк, що замість належної кари отримує навіть якусь похвалу. І відчуває себе дуже щасливим. Суть цієї історії в тому, що щастя в житті полягає в самому лише існуванні, а не в тому, що з цього маємо, як це використовуємо. Саме лише існування, саме життя дає людині щастя.
– Часто сенсом життя людей старшого віку є нарікання на сучасний світ. Слушно чи ні, вони нарікають на те, що цей світ колись був кращим, а тепер став гіршим. Часто бунтують проти дійсности, яка їх оточує. Який Ваш погляд на цю проблему, як Ви це бачите? Чи насправді світ гірший, чи Вам також важко знайти себе в цьому сучасному метушливому світі?
– Мені нелегко знайти себе, зрештою, навіть не намагаюся. Я вирішив залишитися серед того, що мене оточувало в середньому віці. Звичайно ж, ідеться про психічну сферу, бо світ іде своєю дорогою. Темпи змін, які відбуваються довкола, занадто швидкі для мене. Однак хочу зазначити, що це не рівнозначне апатії чи байдужості. Майбутнє світу мене дуже цікавить. І великі справи, і менші. Я б описав цей стан не як розширення сфери інтересів, а як бажання глибше зрозуміти те, що раніше вважав важливим і потрібним. Надаю перевагу справам духовним, оскільки щораз виразніше відчуваю минущість матерії. Водночас виявляю, що в словах, почутих безліч разів, мені постійно вдається відкривати новий зміст. Зміст, який дотепер наче приховувався в самому звучанні слова, не проникав у свідомість. У мене складається враження, що із занепадом фізичних сил, я стаю багатшим духовно. Цим пояснюється сенс довгого життя. Щоб відкрити це багатство, варто жити, навіть переборюючи свої слабості старшого віку.
Відповідаючи на першу частину запитання – про нарікання на сучасний світ – я вважаю, що з розвитком техніки настає деградація звичаїв і підривається система моральних цінностей, ніби відмирає людська совість. У цьому я підтримую тих, хто нарікає, але хочеться вірити, що загальний баланс добра і зла у світі все-таки додатний.
– Чи бачите Ви в сучасному світі, у молодому поколінні якісь позитивні моменти? Чи, можливо, Ви належите до кола тих, хто вважає, що відбулася певна дегенерація звичаїв, цінностей? Як Ви дивитеся на молоде покоління з перспективи крісла пенсіонера?
– Ні, абсолютно не дивлюся на молоде покоління негативно, а навпаки. Якщо йдеться про зміну звичаїв, яку дехто критикує, зміну одягу, способу життя, то особисто мене це не вражає, не обурює. На мою думку, тут йдеться про норми поведінки, що побутують у певних середовищах, і це не обов’язково повинно накладатися на моральний вимір. Це може не мати жодного суттєвого впливу на мораль людей, або може мати позитивний вплив. Не приховуймо, що певні речі в минулому трактували з перебільшеною сором’язливістю, і коли ці питання тепер ставлять відкрито і публічно, то це може спочатку шокувати. Однак згодом все це можна трактувати як природний спосіб буття.
– Запитаю Вас про самотність. Ви є людиною, яка вже багато років живе сама в невеличкій кімнатці з кухнею. Самотність — це величезна проблема в житті багатьох людей. Як Ви її переживаєте, як Ви її бачите?
– Перед тим, як відповісти на це запитання, спробую дати визначення того, про що розмовлятимемо. Адже досі мені не вдалося дати таке однозначне визначення. Коли пригадую собі різні інтерпретації самотности, то виявляю, що серед них є багато цілком суперечливих. Мені пригадалося визначення отця Кентеніха, який сказав так: «ніхто не є самотнім, якщо молиться». Отже, люди, які моляться, не самотні. Нещодавно я прочитав такий вислів Кшиштофа Кесльовського в його книжці під назвою «Про себе»: «Всі ми самотні, кожна людина є самотньою». Це засаднича суперечність. Самотність мені дошкуляє, хоча перші роки після того, як залишився сам, я відчував її ще болісніше. Проте з плином часу я знайшов багато переваг самотности. Пригадую вислів одного з докторів Церкви. Він сказав приблизно так: «Скільки разів повертаюся від людей, стільки ж разів почуваюся меншим». Не знаю, чи це насправді правильно, чи стосунки з людьми можуть применшувати людину. Однак вважаю, що автор цих слів хотів сказати, що в самотності можна зростати духовно, а контакт з людьми певною мірою обмежує ці духовні справи. Звичайно, у тому значенні, що частина енергії розпорошується.
– Люди часто повторюють, що роки летять дуже швидко, просто блискавично. Це одне з найбанальніших тверджень, які ми чуємо. Як, на Вашу думку, життя справді минає так блискавично?
– Мені здається, що так. Коли ми навчалися в гімназії (1938 рік), то мали прекрасного священика-катехита, слова якого в храмі пам’ятаю до сьогодні. Він сказав до нас так: «Хлопці, життя дуже коротке. Зараз мені сорок років, і моє життя закінчується. Аж не хочеться вірити, що то вже кінець, що так швидко». Ми тоді не зовсім розуміли, про що говорить цей чоловік. Йому сорок років, нам – п’ятнадцять. Отже, до його віку нам бракувало ще двадцять п’ять, а це означало, що перед нами ще багато часу. Коли сьогодні дивлюся на життя, то бачу, що воно насправді дуже коротке. Найгірше те, що, коли воно має найбільшу цінність, то взагалі про це не думаєш. Думаєш тоді так: «Маю стільки часу, що ще встигну все зробити». Згодом виявляється, що той найкращий час минув, небагато речей вдалося зробити і залишилася остання – проста. Повернуся ще раз до пенсійного віку. На мою думку, це саме той, даний людині час, коли можна і треба завершити багато справ, і мені здається, треба поквапитися. Все ж, як я вже згадував, дуже важливо, як використаєш свої молоді роки.
– А що робиться на пенсії?
– На пенсії докорінно змінюється спосіб мислення. До речі, колись, як приходив з роботи, то я або розмовляв з кимось удома, або дивився телевізор, або читав. Сьогодні, хай що я роблю, можу думати. Мислення можливе тоді, коли людина залишається на самоті, отож, у моїй ситуації – постійно. Це по-своєму дуже обтяжує, тому що здебільшого повертаєшся в минуле. Багато пригадуєш, хоча не в сенсі оцінок чи калькуляцій: а що було б, якби тоді вчинив по-іншому… Тут ідеться про якісь загальні роздуми над своїм життям. Для мене цей період є передусім часом для роздумів. Звичайно, я зіткнувся з багатьма поглядами, згідно з якими нам належить теперішнє, а минуле і майбутнє належить Богові, тому до минулого не варто повертатися. Однак для мене це не дуже переконливо. Повертаюся до минулого, до спогадів, перечитую багато старих листів, і мушу визнати, що з листів найближчої мені особи, а навіть і з власних, я наново пізнаю і ту особу, і самого себе. Я дуже задоволений цим, тому що впевнений, що в перспективі вічного життя колись зустрінуся з нею. Тоді знатиму про неї більше. Якби не мав тих літ пенсії, якби не обміркував цих питань сьогодні і не зробив багатьох відкриттів заново (тепер дивуюся, що я не зробив їх раніше), то був би на все це убогішим. Мені здається, що ці роздуми і краще розуміння мого минулого пішло мені на користь, яка знадобиться колись у майбутній зустрічі.
– Чи насправді у Вашому житті небо є чимось так реально і конкретно очікуваним?
– Так. Для мене це взагалі найважливіше. Якби так не було, то не знаю, що б робив. І хто знає, чи не впав би духом, бо не бачив би перед собою ніякої мети. Для мене мета – краще приготування себе до майбутнього життя. Віра є основою, на якій створюється все, що роблю в цей час.
– І останнє запитання. Колись прийде Господь Ісус, щоб кожного з нас провести до Небесного Дому. Чи жаль буде покидати цей світ? Чи болітиме те, що тут залишаться інші, які стануть свідками того, що ще відбудеться у світі? Чи справді Ви переживаєте очікування зустрічі з тими, кого колись любили, з друзями, які вже відійшли в небуття?
– Для мене це очікування дуже реальне. Загалом маю таку дилему: з одного боку, я хотів би якнайшвидше зустрітися з близькими мені людьми, а з іншого – є щось, що стримує людину, може, це краса і добро, якого все-таки на землі так багато. Навіть естетичні переживання, музика, яку я вважаю дуже важливим елементом нашого духовного життя. Мені здається, що вона майже рівнозначна молитві. З одного боку, перспектива смерти призводить до того, що хотілося б пришвидшити відхід із цього світу, а з іншого – є такі моменти, коли замислюєшся: може, варто ще щось пережити в цьому світі? Не для того, щоб порозважатися, бо про це не може бути й мови. Йдеться про духовні переживання. Вірю, що в небі зможемо споглядати самого Бога віч-на-віч, а все ж якось так ці думки снуються.
Є ще одна важлива справа. З моментом нашого відходу обривається можливість творення добра. Тільки тепер, тільки тут, на землі, можемо робити добрі вчинки, які посприяють нашому спасенню. Можемо нашим життям, нашими молитвами і пожертвами допомогти увійти до неба нашим близьким. Коли відійдемо з цього світу, такої можливості вже не буде. Тому повинні використовувати цей час якнайкраще.